— Вони втікають, — сказав спокійний, високий голос. Той, що тримав її телефон.
Він, певно, вимкнув її телефон або засунув його в кишеню абощо, бо світло зникло, й вона почула, як вони біжать по стежці геть від неї та Лінкольна, біжучи за каменем, але не надто швидко, бо вони не були стурбовані. Вони тішилися.
Те, що вона вчинила, не було якоюсь надзвичайною наукою. Вона, певно, бачила щось подібне, коли переглядала такі фільми, як «Страхопуд і місіс Кінг», або «Хижак», або в якійсь телевиставі, що її вона будь-коли бачила. Як дивно було думати про себе перед телевізором, на своїй кушетці, Лінкольн пригортався до неї, потягуючи воду з пляшки й ставив запитання, бо він не міг дивитися якусь виставу протягом більш як хвилини й нічого не запитувати. Вона була певна, що чоловіки з рушницями також бачили мільйон таких фільмів, але не сумнівалася, що вони надто самовпевнені й надто тупі, аби робити з них реальні висновки.
Вона досі чула їхні легкі й ритмічні кроки.
До неї раптом дійшло, що Лінкольн поводився надто спокійно. Якби не біль у руці й вага на своєму стегні, їй би ніщо не нагадувало, що він тут.
— Як ти, любий? — запитала вона.
Він лише пригорнувся ближче до неї, навіть не піднявши голівки.
Він і Марк бігли майже лікоть в лікоть, а їхнє дихання було одним скрипучим звуком. Хоч вони й не бачили, аби хтось кинув телефон, швидкість робить усе легким і досконалим. Роббі ніколи не міркував так швидко, як цієї ночі. Він ніколи не відчував свого тіла таким могутнім інструментом, готовим зробити все. Попереду них була металева лавка без спинки, і її легко було б оминути, але він стрибнув через неї, зачепившись однією ногою за поверхню. Коли він біжить, він уже не відчуває себе Роббі, а іноді й рушниця в його руці створювала йому те саме враження також, але не завжди. Темрява навколо них, спалахи світла над головою й велике листя, що розгойдувалося на вітрі, — все було йому до вподоби. Це було те, що він хотів відчувати завжди: правильність.
Коли він почував себе погано — коли стояв біля свиней — таке почуття опанувало його, бо він забув, що більше він уже не Роббі. Лише Роббі міг почувати себе таким занедбаним, таким безногим, безруким і безмозким, якимсь недоладним обрубком.
— Сюди, — прошепотів Марк, повертаючи ліворуч до жирафа.
Він не завдав собі клопоту зачекати й подивитись, чи Роббі біжить за ним. Роббі ніколи від нього не відставав.
Марк сповільнив біг до джоґінгу. Його борлак стримів на обтягненій шкірою шиї, його голова лише опускалася вниз і задиралася вгору, хлопець ніколи ще у своєму житті не був так схожий на китайського бовванчика. Він не зміг набрати собі десять фунтів після середньої школи — справжнє пекло на землі називала це мати Роббі, напівсміючись, але Роббі знав, що коли вона могла сміятися, то вона нічого не розуміла — і якось він запросив Марка до себе, і той побачив програвач DVD на полиці, схопив його й загорлав: «Приховані?» таким гучним голосом, яким інші хлопці могли заволати хіба тоді, якби вони знайшли порнуху, а Марк увімкнув пульт, навіть не запитуючи. І тоді вони подивилися першу сцену, яку Роббі бачив не менше як разів десять, де екран був темний-темнісінький і лише згодом дуже повільно в тій чорноті стали з’являтися маленькі точки світла.
Це було так, ніби ви дивилися в простір, але потім камера від’їхала й насправді ви дивилися в дупло на стовбурі дерева. Точки світла — це якісь комахи, личинки або терміти, вони лише флюоресцентні, а потім ви дивилися на велетенське дерево, а потім бачили інші дерева й усвідомлювали, що це джунглі, але не такі джунглі, про які ви будь-коли чули. Ви й неба не побачите. Крони дерев були такі густі, що все перетворювалося на тіні, а кожен листок був такий великий, як дорослий чоловік. Це велетенське листя ляскало об шоломи й закручувалося навколо рушниць, і Роббі завжди думав, що йому буде важко дихати, якщо дерева так на нього наступатимуть, хоч вважають, що дерева виробляють кисень, принаймні земні дерева. І це найзагадковіша річ, коли ти дивишся кіно: ти ніколи не знаєш, чи показують тобі Землю, чи якусь іншу планету. Бо чоловіки, вони належать до людей, а вночі листя світиться, як жуйка Екстра, а речі, на які чоловіки полюють, завжди ховаються під головними уборами, пір’ям або дредами.
— Ти знаєш, що ми її втратили? — сказав Майк, засапуючись через кожні два слова, які він видихав. Він ніколи не був атлетом. — Неможливо вгадати, де вона тепер є.
Роббі був іще наполовину в кіно, тож йому знадобилася секунда, щоб повернутись у своє тіло.