Але бувають часи, коли він її майже ненавидить. Але він ненавидить і себе за це, тож вони квити.
— Поглянь, котра година, — сказав Марк, переходячи на ходьбу й важко відсапуючись.
Роббі подивився на свого годинника, який він досі відчував незвично на своєму зап’ястку, але їм усім був потрібен годинник.
— Поглянув.
— Власне, він нам і не потрібен, — сказав Марк.
Вони майже підійшли до озера. Він побачив, як спалахували вогні, миготіли прегарні декорації Гелловіна.
— Так, — погодився Роббі.
— Усе, що нам треба зробити, — сказав Марк уже втисячне, — це перелізти через мур. Ми підемо стежкою попід ним, знайдемо темне місце, переліземо й опинимося на Черрі-стріт або на Гаверсі. Ми підемо до мого автомобіля й заберемося звідси. Ніхто нічого не знатиме.
Такий він Марк у горіховій шкаралупі — він хоче, щоб усе було легко. Він ніколи не хоче платити за свої вчинки. Якщо в класі треба написати твір, він ніколи не напише й сторінки й збреше, що в нього мігрень абощо, а проте нарікатиме, коли йому поставлять нуль, а от Роббі такий хлопець, який відсидить собі біля комп’ютера в лабораторії до 4:00 пополудні, але зможе написати не більш як дві сторінки, тобто п’ятдесят або шістдесят відсотків, і вони обидва зазнають невдачі. Але хто з них вчинив розумніше?
— А що потім? — запитав Роббі. — Поїдемо в Перу й вічно житимемо на пляжі?
— Перу не має пляжів, йолопе, — сказав Марк. — Ми робитимемо все, що заманеться. Ми повернемося додому і їстимемо піцу. Нам немає сенсу кудись утікати. Йому все одно кінець. Він має те, що має. Ми зробили те, що обіцяли зробити.
Вони зійшли із бетонованої стежки, під їхніми ногами зашурхотіла трава й соснова глиця. Роббі побачив у кущах якийсь рух, але то була лише качка по другий бік скріпленого ланцюгом паркану.
— Ні, — сказав Роббі. — Я вже сказав тобі, що ні.
Позаяк Роббі ніколи не сперечається, Марк ніколи не намагався в чомусь переконати його, і це видно. З нього був би поганий продавець — він весь час це собі повторює.
— Ми зможемо втекти, — сказав Марк, підступаючи ближче. — Ми зможемо прокинутися завтра вранці.
Коли Роббі був маленький, він дивився мультик про робота, чи мишу, чи, можливо, про собаку. Усі ці створіння могли бути дуже схожими в мультику. Та коли робот-миша-собака з’являлася на екрані, чийсь глибокий голос вигукував:
— А зараз ви бачите зірку вистави!
Роббі іноді чує цей голос у своїй голові, коли бачить Дестіна, того, хто спричинив ці події. Того, хто побачив щось особливе в них. Зірку вистави. Роббі має намір закінчити це, як він пообіцяв Дестіну.
Закінчення — це, звичайно, найважливіша частина.
Роббі подивився на вогні, які горіли на озері.
Він посміхнувся.
6:40 пополудні
— Я голодний, — сказав Лінкольн.
Джоан мусила напружитися, щоб розібрати слова. Це вперше він щось сказав за тривалий час. Вони сиділи мовчки, Лінкольн притулився до її грудей. Для його пластикових хлопців стало дуже темно.
Стало темно для чого завгодно.
Вона була до смішного рада почути його голос, хоч, звичайно, їй хотілося, аби він сказав щось — що завгодно — інше.
— Дай-но мені подивитися, — відповіла вона, хоч була переконана, що нічого їстівного в неї немає. Вона навпомацки пошукала в сумці, але спочатку обмацала кишені.
— Скажи-но мені, — промовила вона, — як, ти думаєш, тренувався Бетмен? Щоб стати швидшим і сильнішим?
Він нічого не відповів.
— Я думаю, він підіймав гирі, — припустила вона.
Вона намацала крейду. Дивно, чому вона не викинула цього всього?
— Мабуть, він крутив хула-хуп, — сказала вона в розпачі. — І займався балетом.
Вона дістала розчавлений снікерс, розгорнула й подала йому.
— Ось тобі цукерка, любчику. Снікерс.
Його пальці торкнулися її пальців, і він узяв запропоновану цукерку.
— Ти маєш іще?
— Я пошукаю, — сказала вона.
Вона більше нічого не мала. Проте тримала руки в сумочці й чула, як його вологий рот торкався її пальців — він завжди кладе їжу в рот набагато далі, ніж потрібно — а потім вона почула, як він жує.
За кілька секунд вона почула, як він облизує собі пальчики.
— Ти знайшла ще? — запитав він спокійним і врівноваженим голосом.
Вона бачила його дуже неясно, коли його голівка підсунулася до неї. Вона не могла роздивитися рис його обличчя, навіть його очей чи зубів, що, на її думку, могли зблиснути білим кольором у темряві. Вона відхилилася назад до стіни, холодної й твердої, її волосся зачепилося за її краї.