— У мене більше немає, любчику, — сказала вона.
— Мені все ще справді хочеться їсти. Може, ти маєш крекери?
— Ні. До речі, ти ще маєш своїх хлопців?
— Ні.
— Де вони?
Мовчанка.
— Ти ж не хочеш, щоб вони загубилися, любий. Ми повинні їх знайти.
Він нічого не відповів. Вона простягла руку, яка опустилася на його стегні й стала мацати, доки всі його пальці не опинилися в її пальцях. Вона взяла його руку, й він не відсмикнув її, але не стиснув своїми пальчиками її пальці, як він зазвичай робить.
— Ну ж бо помацаймо на землі, — сказала вона, — чи зможемо ми їх знайти? Як ото шукають у темряві великоднє яйце. Тільки ми шукатимемо твоїх хлопців.
Лінкольн любив Великдень.
Він забрав свою руку від неї.
— Я стану мацати рукою довкола, шукаючи їх, — прошепотіла вона, знаючи, що її голос звучить надто весело. — Вони всі загубилися чи не всі?
Вона не могла не заповнювати мовчанку, коли він не відповідав.
— Я віддала тобі Бетмена, — сказала вона, пробігшись руками по пилюці, й трава була така суха, що вона поколола собі шкіру. Майже одразу вона доторкнулася до гладенького пластику й зрозуміла, що то за фігурка по рогатому шолому. — Я знайшла Локі. Кого я шукаю ще?
— Тора, — сказав він мляво. — Хижака. Білявого хлопчика.
Вона вже знайшла три фігурки. Їй здавалося дуже важливим, щоб він нічого не залишив тут у пилюці, і її руки швидко обмацували землю, роблячи там кола. Вона відчула болючий укол — скло? Камінець? Але це її не зупинило.
— Вони повтікали? — запитав він таким тихим голосом, що вона ледве його почула.
Вона обтерла руки об спідницю. Потім закрила сумку, акуратно застебнувши її змійку, щоб жоден пластиковий хлопець випадково з неї не випав.
— Погані дядьки? — прошепотіла вона.
— Так.
— Я не знаю. Доки ми не довідаємося про них більше, я хочу, щоб ми сиділи тут і поводилися дуже тихо.
— А поліція вже тут?
— Не знаю.
— Вони нас уб’ють?
— Як ти використав білявого хлопця у своїй історії?
— Вони нас уб’ють?
Вона чула, як він дихав. Його дихання було значно гучнішим, ніж його слова. Вона хотіла б побачити його личко.
— Вони можуть, — відповіла вона. — Якби вони знайшли нас. Але вони нас не знайдуть.
Вона чула, як його тепло поширювалося від її стегна до плеча. Він сказав щось іще, дуже тихо — занадто тихо! — і вона нахилилася ближче до нього, щоби почути його слова.
— Що ти сказав? — прошепотіла вона.
— Якщо вони нас уб’ють, то чи полетять наші тіла на небо?
— На небо летять душі, а не тіла.
— О, так, — видихнув він. — А наші тіла залишаться тут?
— Атож. Але нам їх не бракуватиме. Найважливішою частиною є душі.
— Але ми не можемо побачити свої душі. Або доторкнутися до них.
— Тепер ні, — відповіла вона.
Знову знявся вітер. Вона змерзла, але можна жити. Вона не хотіла запитувати його, чи він не змерз, щоб ця думка не застрягла в його голові.
Він повернувся до неї, але більше запитань не ставив. Він не мугикав і не промовляв безглуздих слів. Вона дослухалася до шуму листя та сюрчання цвіркунів і думала про Пола — тепер вона не могла сконтактуватися з ним — і думала, чи не повернуться чоловіки з рушницями й про те, як стає дедалі тяжче сидіти в цій тиші, яка пульсує й розтягується.
— Нам залишилося сидіти тут недовго, — прошепотіла вона Лінкольну.
— Мені все ще хочеться їсти, — відповів він.
Вона втисячне запитала себе, куди поділася поліція. Можливо, їй і пощастить протягом якогось часу заспокоювати свого малого сина, але цукор у його крові падатиме, й з кожною хвилиною він ставатиме все більше схожим на дике звірятко й рано чи пізно зламається.
Джоан могла б залишити його тут, а сама пройшла б через зону приматів, повз майданчик для гри та оселю слонів понад баром «Савана» до автоматів продажу їжі. Якби все склалося добре, вона прихопила б там пачку крекерів і повернулася до їхнього притулку через дві або три хвилини. Він міг би зачекати там, а вона повернулася б назад за той відтинок часу, за який вона вдома ходить у туалет чи збігає нагору сходами, щоби взяти книжку.
Це мрія чистої води, й вона це знає. Він ніколи не сидітиме тут, спокійно чекаючи. Навіть протягом двох хвилин. Він не дозволить їй перелізти через паркан, а підніме руки й вимагатиме, щоб вона взяла його з собою. А якщо вона знехтує його вимоги, він гучно горлатиме, коли вона піде геть.
А що, як і для неї похід по їжу для нього виявиться не таким легким? А що, як терористи десь поблизу й очікують? Яка то буде вигода для нього, якщо вони її вб’ють, а він залишиться тут і гукатиме її, доки вони його не знайдуть?