Метелики в екстазі кружляли навколо ліхтарів. Листя зиґзаґами падало з дерев, яких вона більше не бачила, крім їхніх верхніх гілок, освітлених місячним світлом. Крилаті створіння, менші, ніж метелики, м’яко стукалися в скляні двері. Навкруг неї не було нічого, крім чорної темряви, але в освітленій плямі все здавалося жахливим.
Вона постояла в темряві якусь хвилю-другу, але потім побігла до огорожі й поставила Лінкольна на зовнішній виступ.
— Хапайся, — сказала вона, ще тримаючи руку на його спині.
Вона мусила покинути його цілком, щоб перелізти через огорожу, але його пальчики міцно вхопилися за дерево й він мовчав, а потім вона перекинула обидві ноги через огорожу й вибралася на дерев’яний настил, а комахи все ще кружляли навколо неї, забудькуваті й збуджені, й вона нахилилася над огорожею, гострі краї якої вп’ялися їй у стегна, й підняла Лінкольна — його тенісні черевики стукотіли об огорожу, а потім він знову пригорнувся до неї, й вона вийшла під покрівлю в дальньому куті від дверей, ступивши в темряву, й відновила своє дихання.
6:58 пополудні
Їй було добре стояти, прихилившись спиною до цегляної стіни. Вона подумала про те, що досить довго перебувала в сидячій позі, й помацала рукою бокову кишеню своєї сумочки — її тіло згадало про телефон незалежно від її свідомості.
Її телефон.
Коли вона викинула його, то відчула тільки полегкість і по-справжньому не змирилася з тим фактом, що річ закордонного виробництва, яку вона викинула геть, та річ, яка приваблювала до них чоловіків з рушницями, була тією самою, яка давала їй можливість поговорити зі своїм чоловіком і тримати хоч якийсь зв’язок зі світом зовнішнім.
Тепер вона не знатиме нічого про те, що відбуватиметься за мурами зоопарку.
Це не турбувало її тією мірою, якою мусило б турбувати. Зовнішній світ не мав стосунку до них. Певною мірою корисно було знати про те, що її сорочка на її спині терлася об цеглу, а біль у її лівому плечі, де вона мусила втримувати Лінкольна, підтверджував, що вони залишилися тільки вдвох і що так було від самого початку. Телефон лише давав їй ілюзію, ніби вони не самі-одні.
Безперечно, зовсім інша історія була з тими бідолашними людьми в Техасі, які плавають обличчями вниз і тепер уже мертві, й, можливо, їхні легені наповнювалися водою в ті самі секунди, коли вона слухала, як терористи розгойдують паркан.
Ніхто до них не йде. Куди поділася поліція?
Вона стала сприймати все гостріше тепер, коли знає про це.
Звісно, ще є Пол. Він, певно, нажаханий. Але вона нічим не може допомогти йому. Пол перебуває поза її контролем, як і майже все, крім того, в які двері їй тепер краще вийти, і в який бік ліпше спрямувати свою ходу, та повільніше чи швидше рухатися. Вона замислилася, куди їй іти: попереду лежала найнебезпечніша частина їхньої дороги: якщо чоловіки з рушницями заховалися й чекають, то вони з Лінкольном не мають куди йти. Іншого виходу звідси немає, як головні двері зони приматів, ті самі, в які вони сюди забігли, коли шукали схованку, й це була досконала схованка, цілком безпечна, й вона вчинила по-ідіотському й недбало, покинувши її, і їй би варто повернутися назад, але малий майже тремтить від голоду, а можливо, й від чогось іншого, ніж голоду, але вона про це не подумала, — скільки часу вони згаяли, тут просидівши? — але щоб пройти до головного виходу, вони мають подолати вузький прохід між залами з міцними стінами й відокремленими склом вольєрами тварин навколо, без дверей чи поворотів. Вони опиняться в пастці.
Але вона не має вибору або принаймні не має кращого.
— Мамо? — озивається малий, голосніше, ніж раніш.
Чи говоритиме вона одним чи двома словами, починаючи відтепер? Чи вичерпалися його нескінченні запитання та історії?
— Усе гаразд, — сказала вона, пригорнувши його до себе й виходячи на світло.
Нічні метелики сяяли сріблястим світлом в неї над головою. Вона ступила чотири довгі, швидкі кроки й штовхнула скляні двері, швидко ввійшовши в них, знехтувавши їхнє скрипіння, коли вони зачинялися за нею, хоч вона й намагалася притримати їх рукою.
Двері зрештою зачинилися. Тиша всередині налягла на неї, наче підвищена вологість. Повітря було важке від тиші. Від цього кута, який утворювали нерівні стіни, вона зрозуміла, що почувається зручніше, коли в неї за спиною щось є — тепер вона бачила навколо лише стіни зі штучного каменю та флюоресцентне світіння понад плінтусами й гладенькою, блискучою поверхнею підлоги. Вольєри тварин починалися за першим поворотом центрального проходу, й тепер їй здавалося, що вона стоїть посередині якоїсь футуристичної печери або підземного бункера. Це приміщення здавалося цілком природним і повністю штучним. Вона зітхнула, відчувши теплоту. Ця будівля звичайно здавалася холодною — вона завжди потирала руки, коли перетинала її, але тепер її температура була на кілька градусів вища від зовнішньої.