Вона нахилилася й поклала на підлогу свій гострий трикутник скла. Вона не хотіла порізатися більше, аніж вона вже порізалася, і скло не допоможе їй проти двох чоловіків з рушницями.
— Ми вже біля автомата їжі? — запитав Лінкольн.
— Майже, — відповіла вона і штовхнула двері.
Зовнішнє повітря було холоднішим, аніж вона його пам’ятала ще кілька хвилин тому. Але їй подобався його дотик до її шкіри. Вона віддавала перевагу відкритості, відсутності стін, хоч недавно вона й думала зовсім інакше. Та коли вона подивилася на небо — де котилися хмари, білі й тонкі, наче розмотані клубки бавовни — його височина й широчінь примусили її груди дихати зовсім легко.
Двері зачинилися, мало не прищемивши їй стегно, але вона не поспішала рухатися далі, бо коли вона ступить крок уперед, вони опиняться на освітленому місці — ще одному клятому освітленому місці — але вона підняла Лінкольна вище на своєму стегні й стартувала спринтом, щоб вибігти зі світла. Коли клітки з павучими мавпами опинилися позад них, стишила біг, бо навколо знову була безпечна темрява. Хоч обіч прогулянкових стежок і стояли стовпи з ліхтарями, утворюючи нові світляні кола, вони тепер перебували у плямі густої темряви на межі майданчика для гри.
Місяць сховався за хмари. Місяць був примарним галеоном, що плив по хмарних морях, згадала вона рядок з поеми, який мав звичай читати їй її дядько, й Добраніч кімнаті, Добраніч Місяцю, Добраніч нікому, і якось, коли вони тільки-но одружилися, вона й Пол стояли на ґанку й милувалися помаранчевим місяцем, що висів так низько й був таким величенним, наче намальований Далі, й вони пішли з дому, навіть не замкнувши за собою двері, й переслідували місяць понад сусідськими будинками протягом багатьох миль, підходячи до нього ближче й ближче, тримаючись за руки, іноді біжучи, а коли завернули за ріг, то мало не схопилися за нього руками, але раптом він знову виплив у небо й набув свого нормального розміру й кольору, а вони повернулися додому з таким відчуттям, ніби прилучилися до мрії.
Зовсім недалеко струмені світла, падаючи від ліхтарів на стовпах, утворювали конуси світла на забетонованій поверхні, перетворюючи її на плямисту поверхню світла й тіней. Тіні здавалися тропічними на межі майданчика для гри, на кущах пампасної трави. Тут були також паркани, виготовлені з дерев’яних стовпчиків і мотуззя. Бананове листя, розвіяне вітром.
Вона оглянула структури для гри, виготовлені з фібергласу й металу. Тут була штучна гора, на яку Лінкольн любив видиратися, і її обриси нагадували велетенський кактус. Ряд африканських тамтамів, бездіяльних і мовчазних. Дерев’яні маски були розвішені на стовпах, чорні, золотаві, з роззявленими ротами, трохи демонічні, й одна з них мала язик, схожий на пеніс, хоч Джоан і не бачила її з цієї відстані. Тут не було нічого такого, чого вона не бачила безліч разів раніше, хоч дуже рідко вночі й дуже рідко без натовпу. Вона не побачила тут ані покалічених тіл, ані калюж крові. Якби не засмучена мавпа та не розбите скло, що досі потріскувало під її сандалями — принаймні так їй вчувалося — вона могла б подумати, що́ уявила собі кілька останніх годин.
Вона стояла тихо, дослухаючись, дослухаючись постійно. Чекаючи, коли якісь тіні відокремляться від темряви й обернуться чоловіками. Поблизу гудів вітер, граючи таку мелодію, ніби в будь-яку мить мала прибути фея. Вітер розбуджував відлуння, й чарівні пісні налітали на неї з усіх напрямків.
Вона майже вигиналася під музику вітру, але її вразило, що вона досі напружена, хоч її страх розвіявся відтоді, як вона почула, що чоловіки мугикають у її присутності. Вона здивувалася своєму спокою — ні, це не зовсім так, вона не спокійна, але вона зосереджена й без тієї засапаності, яку вона пам’ятала від тих перших хвилин, коли здавалося, вона може розпастися на шматки, вона подумала, що, мабуть, неможливо постійно перебувати на такому рівні страху.
Поблизу своїх ніг вона бачила вкритий зеленим мохом камінь, він ледь світився. Її рука вже майже не кровоточила.
На мить вона завмерла, відчувши ліворуч щось більше, аніж розгойдана гілка чи жук у польоті. Та коли вона обернулася, то побачила лише самотнього колоритного африканського пса, що гасав крізь тіні своєї клітки. Собака був надто худий, самі ноги й ребра — він блукав туди й назад під стінкою своєї клітки. Зазвичай їх тут двоє, але зараз вона могла побачити лише одного. Він здавався голодним і в цілковитому розпачі, ніби збирався втікати.
Вона уявила, що знаходить якусь засувку на його клітці й випускає його.