— Було? — запитав Лінкольн.
Вона втратила нитку розмови.
— Ти про що?
— Хіба він вже не має імені? Хіба ти втрачаєш ім’я, коли помираєш?
— Я маю на увазі, яке у нього є ім’я, — виправилась вона. — Як ти гадаєш, яке у нього є ім’я?
— Зефір, — сказав він.
Вона міцніше стиснула його руку.
Коли він грає зі своїми футболістами в футбол, він кричить на своїх гравців: Грайте сильно! Грайте швидко! Ми робимо погане блокування? Ні, ми робимо добре блокування? Так!
Він надзвичайно лагідний хлопчик. Його дуже легко скривдити.
Він зупинився знову й обернувся до слона. Чи, може, його увагу привернули нічний метелик або листок, що падає?
— Лінкольне, — прошепотіла вона, нахилившись до його вуха. — Ми повинні йти. Ми не можемо затримуватися, дивлячись на речі, які не мають значення.
Тут було багато простору. Тож багато й потенційних схованок, яких вона не могла навіть помітити доти, доки хтось не вийде з однієї й не наставить на них рушницю. Вона дивилася й дивилася в усі боки, але знала, що всіх криївок вона не побачить.
Коли вона про це думала — тобто про те, скількох криївок вона не зможе побачити — їй забивало дух.
Ходи швидше. Пильнуй, але ходи швидше.
Слон залишився за кілька ярдів позаду них. Вони майже дійшли до ресторану з його павільйоном і гучномовцями, а ще один гучномовець висів на паркані, зрозуміла вона, коли на них стала напливати музика, заглушуючи всі інші звуки. Проте вона притиснулася до бамбукового паркану й до темної смужки трави, куди світло з ліхтаря на стовпі не досягало. Вона потягла Лінкольна за руку. Вона не могла довго стояти тут на видноті. Вона не тільки не могла бачити звідси все, але через музику — «Перевертні Лондона» — не могла також нічого чути.
Ресторан був праворуч від неї, а накритий соломою павільйон простягався в її напрямку. Але між нею й будівлею була смуга освітленої бетонки, де за нормальних умов діти підбігають, ковзаються й падають, а потім випивають сік. Стежки від різних вольєрів сходилися тут. Це жахливо широке відкрите місце. Якщо вона ступить ногою на цей порожній бетон, їх бачитимуть усі, й вона стане глуха до всього, крім вовчих завивань і стукотіння клавіатури.
Музика відбивалася болючою пульсацією в її голові.
Вона вирішила, що вони пройдуть трохи далі до вольєра черепах, де величезне дерево накривало своїм гіллям бетоновану стежку, й вони зможуть перетнути її в затінку дерева. Ухваливши рішення, вона стала його виконувати. Вони притискалися до паркану й дюйм за дюймом посувалися вперед, і вона ні на що не відвертала своєї уваги й завмерла лише тоді, коли музика на мить замовкла, вовче виття припинилося, й почалася наступна пісня.
Під час цієї короткої тиші вона почула, як заверещало немовля. Спочатку вона подумала, що то зойкнула мавпа, але потім зойк піднявся вище, хтось втягнув повітря, й вона зрозуміла, що то не мавпа. То був булькітливий, розлючений плач, і він пролунав близько. Так близько, як ото було тоді, коли вона ще лежала в ліжку вдосвітку, а ліжечко Лінкольна стояло в сусідній кімнаті, на відстані десяти футів, коли вона прокидалася через якусь частку секунди, щойно від нього лунав найтихший звук невдоволення, й миттю вступала в капці, ще навіть не розплющивши очей.
Вона рвучко підвела голову, поглянувши на лавку, яка була попереду них — з якої зручно було дивитися на слонів — сподіваючись побачити, що мати з довгим волоссям принишкла там, досі намагаючись заспокоїти своє немовля, та лавка була порожня.
Потім музика знову зазвучала гучніше, заглушивши все інше. Вона мало не переконала себе в тому, що вона все собі уявила — що це її розум глузує з неї. Але вона знала, що не помилилася. Й вона не ухвалила якогось нового рішення: вона трималася свого попереднього наміру, коли наблизилася до лавки, що стояла в кутку паркану й на якій не було нічого, лише стояв металевий сміттєвий бак з одного її боку.
Вона зупинилася, згорбившись, ще в тіні. Тут не було нікого. Вочевидь не було нікого, ані немовляти, ані матері. Лінкольн зігнув свої пальчики в її пальцях не тому, що намагався вирватися від неї, а тому, що його змагало нетерпіння. Вона відчула, як він нахилився вперед, перевіряючи, чи може він прискорити її ходу.
Та вочевидь тут не було нікого.
Але вона притягла Лінкольна ближче до себе, підрівнявши його спину проти своїх ніг, і посунула вперед, аж поки змогла покласти руки на холодний метал сміттєвого бака, трохи липкого, й розправила свої долоні та підняла накривку одним ривком. Вона знала, щó вона знайде — хоч і переконувала себе, що цього не станеться, але знала, що станеться — і справді, коли накривка піднялася, вона побачила немовля, яке верещало, дивлячись на неї.