Вона майже не чула його через музику, хоч і бачила, як його ротик ворушиться. Сонячне світло було тьмяне, але достатнє. Його ніжки вглибились у сміттєвий бак, але само немовля лежало на ковдрі, яка накривала більшу частину сміття. Воно було маленьке, м’яке й рухливе. Це був Мойсей, у кошику.
Вона поклала накривку сміттєвого бака на бетон, а потім нахилилася, тихо цитькаючи й не чуючи власних звуків, бо музика гриміла надто гучно. Подивилася на маленькі пальчики, що тяглися до неї. На долоньки, які ляскали. На пухнасту голівку з темним волоссячком. Дитя було народжене не щойно, а кілька місяців тому, замотане в другу ковдрочку, пастельних тонів — зелений, жовтий чи білий? — але воно було сповите досить вільно, вона могла бачити його сорочечку також пастельного кольору, але найбільше її зачарував його гнів, його заплющені оченята, зморшкуватий лобик і напружений розкритий ротик, який попри всі свої зусилля не міг змагатися з акустичною системою.
Та жінка — чи якась жінка — покинула свою дитину в смітті. У смітті.
Це було неймовірно.
Лінкольн смикав її за руку й щось казав. Вона не уявляла собі, що він міг казати й нахилилася ближче до нього.
— Скажи мені на вухо, — порадила вона йому.
— Що там, мамо? — зойкнув він, але вона все ще ледве могла чути його.
Вона зрозуміла, що він не бачить немовляти. Він надто низенький, щоб заглянути через край металевого смітника, і він не чув нічого крім музики й стояв там приголомшений.
— Нічого, — сказала вона, й сама не зрозуміла, навіщо вона йому бреше.
— Тоді на що ти дивишся?
Вона випросталася, дивлячись на немовля. Потім помітила, що її руки всередині й відступила назад.
— Я подумала, мені щось почулося, — сказала вона.
Мати немовляти, певно, запанікувала. Може, вона побачила, як до неї наближаються чоловіки з рушницями, або просто була жінкою слабкою чи егоїстичною, не змогла заспокоїти дитину й припинила свої зусилля. Вона вирішила врятувати себе. Либонь, вона тепер перебуває в безпеці, залишивши свою дитину качатися посеред бляшанок від содової води та гамбургерових обгорток, і Джоан відчула справжню ненависть до неї. Її руки знову потяглися до металевого смітника, але чому вона не доторкнулася до дитини?
Лінкольн знову потягнув її за спідницю.
Вона не могла відвести очей від немовляти. Це не така вже жахлива схованка, якщо не думати про сміття. Якщо забути про той факт, що жінка фактично викинула свою дитину, то це дуже вдале місце для того, щоб сховати її. Лежачи під самими гучномовцями, дитина могла репетувати як завгодно голосно — це дівчинка чи хлопчик? Звичайно, їй не слід думати про неї як про «воно» — та незалежно від цього воно може скиглити так гучно, як йому хочеться, й ніхто його не почує. А дитя, звичайно, верещатиме, бо воно саме-одне, й налякане, й, мабуть, голодне, і немає лагідного тепла там, де має бути тіло його матері, й діти не можуть не звертати уваги на запах, і воно нюхатиме незвичне й смердюче повітря наповненого смітника. Але звук дитячого плачу тут заглушений, а смітник — це геть негодяще ліжко з високими стінками для немовляти, де йому не має місця, щоб вільно повзати.
Але в ній можуть бути пацюки або таргани, що залізуть дитині в очі або в рот. Таргани. У цьому смітникові небезпечно. Адже це смітник. Лінкольн спроможний іти, а ця дитина не важитиме нічого. Вона змогла б понести їх обох, хоч і недовго.
Музика з диска відлунювала в її мозку.
Вона нахилилася, простягла руку й доторкнулася нею до личка дитини, червонястого навіть у місячному світлі. Шкіра в неї така м’якенька, як вона й думала. Дитина не перестала плакати. Вона обернула свій ротик до Джоан і вхопила її за великий палець, який вона дала їй посмоктати. Біля її личка лежала обгортка для цукерок, Джоан відкинула її геть. Немовля дриґнуло ніжкою, і вона побачила якусь річ під її білим, м’яким стегенцем. Засунувши туди руку, вона знайшла соску.
Джоан обтерла соску об свою руку й запропонувала її немовляті, й вона пригадує, як маленький ротик утворив досконалу літеру О, й дитя задоволено чмокнуло, прийнявши соску.
Воно посмоктало її двічі, а потім виплюнуло й заверещало. Джоан уже відчула його вагу на згині своєї руки.
Лінкольн не перестав тягти її за спідницю. Вона подивилася вниз, і він підтягнув її ближче до себе.