— Ти, здається, сказала, — закричав він їй у вухо, — що нам не слід відвертати уваги на речі, які не мають ваги.
Джоан рвучко випросталася, розглядаючись навколо. Вона зрозуміла, що освітлена — та сама пляма світла, яка падала на дитину, падала і на її руки. Вона випустила руку Лінкольна. Це вперше вона цілком від’єдналася від нього, відколи вони вибралися з оселі дикобраза. Й вона не дивилася на нього. Якби він пішов геть, вона цього не помітила б. Якби чоловіки з рушницями були тут із наведеною на них зброєю, вона б їх не побачила.
Бо вона не дивилася.
Дитина все ще скиглить.
Вона присіла, знову опинившись у затінку й обнявши рукою сина.
— Так, — сказала вона йому. — Ти маєш рацію.
Вона мусила діяти швидко. Інакше вона діяти не могла. Вона стояла, намагаючись триматися якомога нижче, й знову погладила голівку немовляти. Притулила свій великий палець йому до рота й дала йому посмоктати з нього — зубів у малюка ще не було — а потім знову встромила йому в ротика соску. І швидко відвернулася, бажаючи вірити, що цього разу малюк її триматиме. Потім нахилилася, щоб підняти накривку металевого смітника.
Вона поклала її на місце. Це вийшло не так швидко, як вона думала — треба було прилаштувати щільно краї, і весь час, доки це робила, вона відверталася й дивилася кудись у темряву. Протягом якоїсь миті дитина ворушилася внизу під нею, а потім перестала ворушитися, й вона бачила перед собою лише темний обрис металевого смітника.
— Ходімо, — сказала вона Лінкольну.
Вона знову присіла, ступивши кілька кроків, і музика стала трохи тихшою, не гупаючи їй у голову. Ще один крок, і ще крок, і вона лише переступала їх, нічого не відчуваючи.
Їй треба лише вберегти свого сина.
— Що там було? — запитав Лінкольн, притиснувшись обличчям до її волосся.
— Нічого, — відповіла вона.
Вона знає, він ще хотів поговорити й не хотів, щоб вони йшли, але вона прискорила ходу, залишаючи позаду сміттєвий бак. Музика стала гучнішою. Електрична гітара зазвучала в екстазі, й листя з дерев, жовте навіть у темряві, почало сипатися на траву їм під ноги. Коли вони дійшли до розлогого дерева біля вольєра черепах, то перебігли через затінений бетон, тримаючись за руки, а потім вона стала навколішки біля низенького паркану, щоб відпочити й знову обдумати ситуацію. До автоматів із перекускою залишилося кілька кроків, майже невидимих під гіллям бамбука, але вона бачила, як світилися електричні лампочки на стовпах, що освітлювали червоні й білі смуги внизу.
Ще кілька кроків. Вона опустила руку до своєї сумочки, засунувши пальці в її бічну кишеню. Вона притиснула свою візитну карточку до долоні й затулила її пальцями.
— Які крекери вони мають? — запитав Лінкольн.
— Мабуть, із сиром, — сказала вона. Вона невідь-чого розгнівалася, що він знову згадав про крекери. — Говори пошепки.
— Я хочу сиру.
Вона відчула, як його хода сповільнилася, наче риболовна жилка, яка поринає під воду. Її стегно доторкнулося до бамбукового паркану, який відгороджував автомати з перекусками.
Ще десять або дванадцять кроків, і вона зможе нагодувати його.
— Я не хочу арахісового масла, — сказав він. — Я хочу крекера з сиром. Якщо вони не зробили сандвічі з арахісовим маслом, які любить тато.
— Тихше, — сердито прошепотіла вона.
Не можна допустити, щоб він накликав на них постріли через арахісове масло на цьому етапі їхнього шляху, й невже він не розуміє, щó вона зробила для нього? Звичайно, не розуміє, Богу дякувати. Але вона не може сперечатися з ним через крекери.
— Там, напевно, буде сир, — сказала вона заспокійливим голосом.
— Пообіцяй мені, — відповів він.
Сльози набігли їй на очі — вона помилялася. Почуття, яке вона намагалася стримувати, не було гнівом. Її рука легенько прилипла до його руки, вона не згадуватиме про солодку масу, якою була вимащена накривка смітника. Коли він спіткнувся, притискаючись до неї, то заскиглив і загарчав, наче вона намагалася розбудити його надто рано-вранці, але вони вже проминули паркан.
Вона завмерла на місці.
Потім поточилася назад, відступивши за паркан, притягши Лінкольна до своїх ніг. Вона знову запанікувала, і це добре, бо паніка спалила всі інші емоції. Вона очистила її.
Між бамбуковим парканом, де вони стояли, й цегляною стороною бару «Савана» було майже денне світло. Блискучі автомати стояли під стіною: кока- й пепсі-кола, вода дасані, а в далекому кінці — металева коробка, наповнена невеличкими пакетами. Вона ніколи не бачила їх уночі. Веселе світло здавалося агресивно механічним. Автомати нічого не знали про її скрутне становище, й вона ненавиділа їх за їхнє яскраве освітлення.