Вона зупинила б годинник. Будь-якого дня. Будь-якої миті.
Можливо, задоволення є її найбільшим обдаруванням. Вона цінує те, що має. Її син теплий і пригортається до неї, і цього майже досить, щоб відкинути все інше.
Але її рука знову зволожилася, з пальців закапала кров.
Вона підняла її, готова щось прикласти до своєї порізаної долоні, але цього разу кривавилася бічна частина її руки біля ліктя, й вона з подивом подивилася на цю рану, на роздерту шкіру над зап’ястком, вона зрозуміла, що натерла шкіру об камінь, на якому сиділа, але червоні краплі також пролилися на її стегно, надто близько до Лінкольна, й вона відсмикнула руку — проте їй чомусь хотілося потерти її об камінь іще.
Вона притиснула роздряпану шкіру до своєї спідниці.
Вона хотіла б зупинити годинник. Згодом вона дивилася на своє віддзеркалення в мереживній нічній сорочці, можливо, в тій, яка була з глибоким вирізом і розрізами до стегна, тій самій, яку Пол завжди просив її надягати, коли приходив додому на четверговий ланч, а вона думала, Одного дня я перестану носити такий одяг. Одного дня моя шкіра ослабне, на ній з’являться припухлості, і я стану старою жінкою, яка не вдягатиме сексуальної білизни, а потім Пол помре, й мені не буде для кого її вдягати, так чи інак. Або вона крутитиме хула-хуп для Лінкольна, рахуючи — вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять — й частина її пишатиметься, частина сміятиметься, а частина думатиме, одного дня я буду не спроможна крутити обруча, і я сподіваюся, що він принаймні пам’ятатиме мене такою й пам’ятатиме ті дні, коли я могла, а що, як я завтра загину в дорожній пригоді, чи він пам’ятатиме, як ми говорили магічні слова, щоб світлофори загорілися зеленим світлом, і як ми перетворювали обідній стіл на укріплений форт?
Вона не знає, коли почала уявляти собі кінець світу. Можливо, досягнення нею сорокарічного віку ввімкнуло це почуття, а може, його ввімкнув Лінкольн тїєї миті, коли перетворився з немовляти на хлопчика, і вона зрозуміла, що він почне зникати, знову й знову, аж поки нарешті стане дорослим і піде від неї, й, можливо, вона має такі чорні думки, бо нічого їй не хочеться так, як оце, аби її життя зупинилося саме в ту мить, і не стане змінюватися, й, може, їй подобається весь цей процес тому, що вона знає: її життя не триватиме вічно. Цікаво, чи в усіх виникають такі думки про автомобільні катастрофи та померлих чоловіків, чи то вона одна така ненормальна.
— Що там сталося з моїм фільмом «Трансильванія Твіст»? — запитав хтось басом із гучномовця.
Лінкольн залишив один крекер в упаковці. Їй треба було підводитись. Вона повинна знайти безпечнішу схованку.
Ні. Вона мусить вирішити, що їм робити далі. Їй не треба виходити на освітлене місце, доки вона не знатиме, куди вони підуть далі. А він такий тихий. Такий спокійний. Коли він такий, то вони майже невидимі. Крім того, якщо вони звідси підуть, то вона повинна обрати напрямок, у якому вони підуть, а це вимагає постановити, чи вони підуть назад повз сміттєвий бак, чи якось його оминуть.
Роздерта шкіра на руці боляче пульсувала, й вона подумала, що, можливо, потерши свою закривавлену руку ще раз об гострий край каменя, вона заглушить біль, як ото буває, коли потреш місце, що свербить.
Цей імпульс налякав її. Вона не належала до тих людей, які мають такі думки.
— Ти хочеш з’їсти решту шоколадної плитки? — запитала вона в Лінкольна.
Він дістав свій останній крекер однією рукою й наставив другу долоню, щоб узяти шоколадну плитку.
— Так, будь ласка, — прошепотів він.
Вона подала йому плитку. Щось переповзло через її ногу, вкрите пір’ям і швидке, й вона доклала всіх зусиль, щоб не подивитися вниз і не побачити, що то було. Цього вона навчилася в домі своєї матері: якщо ти примусиш себе на щось не дивитися, то ти можеш прикинутися, що воно не існує.