— Навіщо тобі Сарж? — запитала вона.
— Бо він поліційний собака, — сказав Лінкольн, злегка піднявши голову. — Він захищає людей.
Мати хотіла запевнити його, що вона завжди його захистить, але раптом почувся звук і рух всередині освітленого місця.
Їй вистачило секунди, аби усвідомити, що двері відчиняються — двері на протилежному боці автомата, що продавав кока-колу — пролунав голос і з’явилося обличчя, освітлюване червоним і білим зблисками торговельного автомата.
Обличчя. Довге розмаяне волосся. Чорні очі, що дивилися на них.
Їй знадобилася секунда чи дві — час був липкий і повільний, як ноги таргана, що потрапив під спрей для волосся — перш ніж Джоан усвідомила, що голос належав дівчині, й вона ледве спромоглася притлумити в собі переляканий зойк.
Дівчина простягла руку — її пальці загнулися, а все тіло було видиме — лише на одну мить, а потім вона ковзнула назад і сховалася за торговельний автомат. Тіло належало юній чорноволосій дівчині, підлітку, з волоссям, заплетеним у коси, з червоними пасмами, наче намальованими косметичним олівцем. Її обличчя здавалося маленьким під густим волоссям.
— Ходіть сюди, — сказала дівчина. — Швидше.
7:23 пополудні
Джоан сиділа тихо, роздивляючись обличчя дівчини, аби зрозуміти, чи вона не може бути подружкою терористів, тією, хто іноді грається в ігри з жертвою. Але дівчина здавалася дуже юною й дуже схвильованою, й було важко запідозрити її в чомусь поганому.
— Якщо хочете, — сказала дівчина.
Лише її потилиця була видима, коли вона обернулася й подивилася в темряву, її голос був невпевненим і роздратованим.
Саме її роздратування переконало Джоан. Вона обхопила Лінкольна однією рукою й підняла його, чекаючи, доки його ноги будуть під ним, а потім стала навколішки й обтрусила листя зі свого обличчя. Вона штовхнула сина поперед себе, повз автомат для продажу кока-коли, примушуючи його йти швидше. Його рука заплуталася в її блузці, їй було вкрай незручно йти, її стегна боліли, й тут вони ввійшли в ресторан, скляні двері зачинилися за ними з гучним скрипом.
Присівши на пальцях ніг, Джоан тримала руку навколо талії Лінкольна. Вона помітила тріщину в дверях, яка срібною лінією розколола скло у вигляді курячої лапи.
Дівчина була поперед неї, нерухома, вона теж нахилилася до підлоги. Вони стояли впритул до прилавка для ланчу, касовий апарат був ліворуч від них. Праворуч від них був цілий ряд вікон. Лампочки під стелею не горіли, але виставлена напоказ продукція ресторану освітлювалася зсередини, тож у кімнаті горіло флюоресцентне світло й пластмасові столи та стільці — вона думала, що вони білі — мали тепер світло-зелений колір, як істоти у глибині океану.
Дівчина обернулася до них, нахилившись над їхніми головами, її пахви були зовсім близько. Вона приємно пахла пудрою та хлібом.
— Двері, — сказала дівчина, затягнувши засув.
Вона знову нахилилася, посуваючись уперед, повз прилавок для їжі, й вони пішли за нею. На деяких столах були акуратно складені стільці ніжками догори, але більшість стільців і навіть столів були безладно розкидані на підлозі. Там була червона стрічка, натягнута між двома стовпчиками, яка, певно, вказувала людям, де вони мають стояти в черзі, й стовпчики також були перекинуті, і їхні круглі основи стриміли вгору.
— Сюди, — сказала дівчина, показуючи їм дорогу рукою, ніби вони не йшли за нею майже впритул.
— Хто вона? — запитав Лінкольн, його голос був теплий і вологий навпроти щоки Джоан.
Його рука все ще плуталася в її блузці, тягнучи її до себе.
— Я не знаю, — відповіла йому Джоан і зрозуміла, що не знає багатьох речей, зокрема, чому вона погодилася замкнутися в цій будівлі з абсолютною незнайомкою.
Двері відчинилися, й за ними було інше людське створіння, що здалося їй посланницею Бога — хоч якщо Бог вирішив їм кого послати, то чому дівчину-тінейджера? — і можливо, вона вчинила жахливу помилку. Проте вона не могла думати про повернення назад. Вона мусила рухатися вперед, а чому?
Її мозок кружляв у якомусь безладі, але ноги несли її вперед. Зігнувшись, вони проминули порожні металеві та скляні коробки, де зазвичай була їжа — кекси, подумала вона, й данські яблука. Вони тепер ішли під вікнами, які тяглися під стіною. Дивлячись у ці вікна, вона бачила солом’яну стріху і темряву, що оточувала освітлені місця. Темрява здавалася непроникною, хоч такою не була, коли вона дивилася на неї іззовні — вона не бачила нічого на території слонів, нічого від далекого сосняку або освітлених вулиць. Солом’яна стріха тяглася нескінченно, а світ поза нею міг бути справжньою Африкою.