Вона подумала, а як воно дивитися з протилежного боку — дивитися всередину ресторану ззовні? Як виразно вони окреслені й освітлені? Чи хтось зовні думає, що її шкіра має світло-зелений колір, як у жителів підводного океанічного світу?
Вона знову подивилася вперед. Волосся дівчини забарвилося в цьому світлі в темно-червоний колір. Пасма чорного та іржавого.
Музика зовні перетворилася на монотонне гудіння.
На підлозі лежав розчавлений жук сонечко. Лінкольн його не побачив. І наступив на нього черевиком.
Дівчина прискорила швидкість. Джоан зупинилася, проте Лінкольн обхопив її руками, й вона рухалася вперед під тиском його ваги. Її стегна ніби аж волали від такої ходи в напівзігнутому стані.
Вони оминули прилавок і ввійшли на кухню, проминаючи блискучі сталеві прилавки й масивну піч з кнопками різних розмірів. Вистелена кахлями підлога була трохи слизькою й вона докладала всіх зусиль, щоб обережно ставити ноги й міцно тримати Лінкольна за руку.
— Майже прийшли, — прошепотіла дівчина.
Кухня закінчилася — більше не було пристосувань — й викладена плиткою підлога привела їх у короткий коридор, що закінчувався дверима зі сталі-нержавійки. Дівчина відчинила поштовхом двері, й вони ввійшли в кімнату зі сталевими прилавками обабіч і картонними ящиками під кожним прилавком. Світло тут, звичайно, було вимкнене, але квадратне вікно високо у стіні пропускало комбінацію місячного світла й світла від прожекторів, що були зовні.
На підлозі сиділа жінка. Жінка старшого віку, сива, з білою шкірою, що прихилилася спиною до купи ящиків. Вона була в джинсах і светрі, вітаючись, вона кивнула головою. Її обличчя залишалося в тіні.
— Заходьте, — сказала жінка.
— Сюди, Лінкольне, — сказала Джоан, заводячи свого сина в кімнату, тоді як вона кивнула жінці у відповідь.
Картонні ящики заповнювали кожен квадратний дюйм підлоги, крім вузького проходу до центру кімнати. Джоан побачила в одному пластикові виделки й ложки, а в другому фільтри для кави, але більшість ящиків були запечатані. Над прилавками звисало понад десяток черпаків. Була тут і колекція ножів. Блискуча червона рідина примусила її відсахнутися, але потім вона побачила пляшки з кетчупом — сім, вісім скляних пляшок із кетчупом, вишикуваних в одну лінію. Кришечки було знято, і в одному місці кетчуп вилився на прилавок й утворив калюжку на підлозі.
— Я їх ставила в ряд, — сказала дівчина, заклацнувши замок на сталевих дверях.
Джоан озирнулася, й двері були такі відполіровані, що навіть у тьмяному світлі вона побачила віддзеркалення дівчини, привид, що імітував, як підіймалися й падали її руки. Дівчина в дверях повільно опустилася на підлогу, як зробила й реальна дівчина, вмостившись там зі схрещеними ногами.
Реальна дівчина мала на голові брунатний берет, того самого кольору, що і її коси, а джинси вільно звисали в неї на стегнах. Її кістки нагадували пташині.
— Я мала на увазі кетчуп, — сказала дівчина. Вона сперлася ліктем на картонний ящик з написом ЗАМІННИК ВЕРШКІВ. — Я ставила пляшки в ряд, коли почула, як вони ввійшли, і я розлила кетчуп з кількох пляшок, і не побачила глузду в тому, щоби потім тут прибрати, ви мене розумієте?
— Кетчуп? — повторив Лінкольн, підсуваючись ближче до неї, його ноги переплуталися з ногами Джоан, коли вона підсунулася до ящика, намагаючись звільнити більше місця.
Вмостившись, Джоан оглянула кімнату. Лише одні двері. А вікно розташоване надто високо, аби хтось зміг заглянути досередини. Їй було легше зосередитися на просторі, який їх оточував — на його сильних і слабких аспектах — аніж слухати, що там дівчина розповідає про приправи.
Крім голосу дівчини в кімнаті не звучало нічого. Джоан більше не чула музики Гелловіна. Вона не була переконана, що їй подобається тиша.
Її ноги, вона усвідомлювала, майже доторкалися до старшої жінки, яка мовчала й спостерігала. Джоан підтягла свої ноги ближче до тіла й посадила Лінкольна собі на стегно. Його ноги висіли між її коліньми.
— Тож ви були тут, коли терористи ввійшли в ресторан? — прошепотіла вона до жінки.