— Ми чули їх здалеку, — спокійно сказала Джоан. Її відповідь була цілком логічною. — Він і я були в лісі, на дитячій території. Я не знала, що ті звуки були пострілами з рушниць.
Лінкольн випустив із рук свою картоплем’ялку й підвівся, щоб узяти її. Старша жінка подала її йому. Він обережно взяв.
Дівчина з ентузіазмом кивнула головою.
— Я теж цього не знала. Спочатку вони лунали дуже далеко. Ми вже зачинилися — двері замкнули і все таке — і я була тут, коли почула, що хтось є біля дверей.
— Цссс… — сказала Джоан, неспроможна подолати свій страх. — Говори трохи тихше.
— Вони нас не почують, — повторила дівчина.
Сива жінка простягла руку й доторкнулася до руки дівчини. То був не легенький доторк, а твердий потиск її наманікюреної руки.
— Тихше, — сказала жінка, і в її голосі пролунала дивовижна авторитетність. — Вона має слушність. Не говори так голосно.
Дівчина здавалася здивованою, але кивнула. Старша жінка поплескала її по руці, перш ніж забрала свою руку.
— Дуже добре, — сказала вона.
Джоан подивилася на неї знову, переоцінюючи її.
— Ну так от, — провадила дівчина, нарешті перейшовши на шепіт. — Я розставляла пляшки з кетчупом — він завжди капає мені на руки й залишає там плями, хоч би як я старалася, й ті плями на руках і зап’ястках залишаються непомітними, доки не висохнуть, — і почула стук у двері й спершу подумала, може, комусь потрібно було в туалет.
Дівчина витягла свої тонкі ноги, потім поклала їх одна на одну. Вона безперервно рухалася.
Лінкольн тепер дивився на дівчину великими й уважними очима. Про картоплем’ялку він забув.
— Але ні, — сказала дівчина, знову щось жуючи. — Знаєте, що я подумала насправді? Я вам розповідала, що я працювала в ресторані «Гавайська Крига». Його власниця ходить до моєї церкви. Принаймні саме ця стара жінка приходила сюди кожної суботи…
Дівчина зробила паузу, але вона жодного разу не чекала відповіді. Паузи лише позначали ритм її розповіді.
— Вона завжди хотіла доторкнутися до мого волосся, — провадила вона. — Жінки іноді це роблять, білі жінки, нічого образливого в цьому нема, але вона нікуди не виходила, спершу не погладивши моє волосся, та іноді вона приходила сюди пізно, і я зачиняла вікна, бо вже пора було зачинятися, й вона гупала у двері, доки я не відчиняла їх.
Ця пауза дала Джоан нагоду. Вона більше не була певна, що дівчина може зупинитися.
— Але ти почала розповідати про терористів, — нагадала вона їй.
— Атож. Я відчинила ці двері, — дівчина кивнула на міцні двері над своїм плечем, — і побачила, як ті чоловіки поштовхом відчинили бічні двері, і побачила зброю. Може, то була рушниця? Вони ввійшли в ресторан і почали там усе перекидати й трощити, й вони вчинили по-дурному, чи не так? Тобто я хочу сказати, я їх би й не помітила, якби вони не зробили того розгардіяшу. Та коли двоє їх увійшло та влаштувало той безлад, я відразу зачинила оці двері позад себе. Вони замикаються зсередини. Хтось колись поставив тут цей замок, я думаю. Його можна відчинити ззовні також, але для цього потрібен ключ, а єдиний ключ у мене. Тож тут безпечно.
Дівчина проковтнула те, що жувала.
— Вона носить капелюха, — оголосив Лінкольн.
— Тобі подобаються капелюхи? — запитала дівчина, доторкнувшись до свого берета.
Він кивнув. Уже протягом кількох років він спостерігав юрби пішоходів і велосипедистів і показував пальцем, називаючи головні убори, що подобалися йому. Капелюх. Шолом. Капелюх. Капелюх. Шолом, вигукував він.
— Я ще не бачила тих чоловіків, — сказала старша жінка, з гримасою зігнувши ногу. — Я б наскочила просто на них, якби Кейлін не схопила мене. А як ви?
— Ми були майже біля виходу, коли я їх побачила, — сказала Джоан. — І тоді я побігла до вольєра старого дикобраза.
Стара жінка всміхнулася Лінкольну. То була приємна усмішка, ніяк не пов’язана з усім тим, що відбувалося навколо них.
— Ти прикидався дикобразом? З усіма його гострими голками?
Жінка постукала зігнутим пальцем по голові Лінкольна й відсмикнула руку назад.
— Ой!
Лінкольн засміявся. То був сміх, схожий на булькання. Світло з вікна впало на обличчя жінки та її веселий і зосереджений вираз, і в Джоан народилася підозра.
— Ви вчителька? — запитала вона.
Жінка опустила голову, злегка вигнувши губи.
— Третій клас. Тридцять шість років. Торік я вийшла на пенсію.
— Яка школа?
— Гемілтон, початкова.
На коктейлі або на обіді Джоан сказала б: «О, я маю подругу, яка послала обох своїх дітей навчатися до Гемілтона», і вони обоє приємно побазікали б, але сьогодні таке базікання її не приваблювало. Вона не стане поводитися так, ніби в них усе нормально. І вона не хотіла нічого знати про цих людей. Ніякої потреби базікати немає.