— Мамо? — обізвався Лінкольн невпевненим голосом. Вона виявила обережність і не сказала йому жодного слова догани.
Проте він усе-таки щось підхопив або від неї, або від інших. Вона чула раніше, що діти, схожі на собак: вони нюхом відчувають страх.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Ми в безпеці.
Повна кімната світла, яке спалахнуло й одразу ж згасло. Схоже на маяк, що скликає до себе людей.
— Усе гаразд, — повторила вона, стискаючи малого за руку.
Його пальчики були дуже маленькі.
Він і сам був маленький.
Вона відчувала його м’які суглоби — жодна частина його тіла ще не тверднула й не покривалася мозолями, навіть його п’яти чи лікті, й іноді вона проводила кінчиком пальця по них після ванної, аби з’ясувати, чи вони не тверднуть, сподіваючись, що ні, й почуваючи себе винною за таке припущення, бо, звичайно ж, вони мають поступово тверднути. Відчуття цих суглобів і його твердих гладеньких нігтиків щось розбудило в ній, розбудило почуття, яке потрясло її кілька годин тому, хоч вона докладала великих зусиль, щоб утримати його десь у самій глибині свого єства.
Вона не хотіла про це думати: він міг померти.
Вона не могла думати про такі речі, а проте жити й діяти, а їй треба було жити й діяти, й вона не хотіла належати до тих жінок, які не дозволяють своїм дітям їсти сире тісто для приготування тістечок або виходити на вулицю без няньки, й ти повинна долати свій жах, бо інакше ти ніколи не дозволиш своїй дитині виходити з дому через парадні двері. Бо саме там підстерігає їх смерть зі своїм закривавленим обличчям, і вона ніколи про це не думала, бо мала туманне уявлення про те, яке глибоке провалля відкриється перед нею в такому випадку. Ось такі почуття тебе опановують, коли ти маєш малу дитину, ти нерідко переживаєш невимовний біль, але намагаєшся відкинути ті можливості, які його спричиняють.
Вона пильно дивилася на його ручку — пригадала його дзвінкий сміх та його усмішку, коли він прокидався зі свого короткочасного сну й бачив, як вона нахилилася над ним — і її жах зменшився.
Позаяк усі вони намагалися щось вигадати, аби заповнити мовчанку, зовнішні постріли з рушниць спочатку здалися їм тріскотінням феєрверків.
Почувся цілий оркестр вилясків і незначних трісків. Якийсь голос пролунав так гучно, що Джоан здалося, ніби він був підсилений мегафоном. І коли вона намагалася розібратися в усьому цьому, то почула дивний звук, якого вона не змогла впізнати. Так ніби ціла гора готових млинців гепнулась на підлогу. Какофонія була багатотонною й дедалі гучнішою. Вона знала, що мають означати всі ці постріли, ці виляски й крики.
Нарешті щось сталося. Хтось ішов до них. Вона відчувала щось подібне до полегкості чи збудження, але не розуміла, що то за почуття.
— Чуєте? — сказала Кейлін, кивком голови, показавши на вікно. — Поліція.
— Так, — підтвердила Джоан.
— Вони скоро будуть тут, — сказала дівчина.
— Так, — знову підтвердила Джоан, схрестивши ноги.
Вона хотіла підвестися. Рухатися.
Її рука вперлась у щось слизьке на підлозі. Вона підняла його, переконана, що десь поблизу бачила паперового рушника, й Кейлін підхопила її за лікоть.
— Ви поранили собі руку, — сказала дівчина, й зі свого кутка вона побачила роздерту шкіру поблизу від зап’ястка Джоан, а не подряпину на її долоні.
— Вона не страшна, — сказала Джоан.
— Ви не повинні допустити, щоб туди потрапила інфекція, — сказала Кейлін. — Ми не маємо тут ліків. Але вам слід принаймні замотати собі рану.
Перш ніж Джоан встигла заперечити, дівчина висунула з прилавка шухляду. Вона дістала звідти білий рушник для обтирання посуду й обмотала його навколо зап’ястка Джоан.
— Він чистий, — сказала вона.
В її рухах була дивовижна ефективність, і це утримало Джоан від заперечень. Вона лише дивилася, як дівчина туго обмотала рушника й двома енергійними рухами зав’язала його.
— Ну як? — запитала Кейлін, відхиляючись назад на ліктях, аж її волосся лягало на підлогу. — Вам краще?
— Так, — відповіла Джоан. Їй стало краще. Хоч насправді рана боліти не перестала.
Вона ще роздивлялася свій зап’ясток, коли постріл з рушниці так гучно загримів у кімнаті, що це була вже якась нова подія. Джоан відхилилася назад і вдарилася головою об краєчок прилавка, а її руки міцно зімкнулися навколо Лінкольна, так міцно, що він аж почав випручуватися. Навколо засвистіли кулі — вона чула їхнє відлуння в голові, як музику цимбалів.
Вона почула, як зойкнула Кейлін, а Лінкольн щось заверещав їй у вухо, але вона не зрозуміла, що саме він кричав.