— Ось сюди, — сказав він, і його голос заповнив кімнату. — Виходьте звідти.
Він знову подивився на вчительку — місіс Пауелл — й було не ясно, чи він включає решту їх до свого списку, хоч би яким був той список. Можливо, він хоче пощадити вчительку, а тоді повернутися по них. А може, він хоче вивести її з кімнати, щоб там застрелити її першою, а потім повернеться й по них.
Та коли місіс Пауелл ступила до дверей, Роббі Монтґомері махнув рукою іншим, щоб вони йшли за нею. Джоан ковзнула до дверей, піднявши Лінкольна на руки і йдучи дуже повільно, бо вона міркувала, чи треба їй взяти з собою один з ножів. Потім вона обернулася, ще не впевнена, але вже втратила свій шанс. Вона почула, як ноги Кейлін стукнулись об підлогу, й закинула Лінкольна собі на стегно.
Джоан ступала по паперових стаканчиках. Вона зосередила погляд на підлозі, а коли підняла його знову, то побачила, що Роббі Монтґомері доторкнувся до вчительки. Він узяв її за руку, коли вона проходила у двері.
— Ви не пам’ятаєте мене, чи не так? — запитав він.
Місіс Пауелл подивилася на його руку, й він забрав її. Учителька, як зазвичай, не квапилася заговорити. Та коли він забрав свою руку, вона доторкнулася двома пальцями до його зап’ястка.
— Ти сидів біля того хлопця, який заліпив своє вухо клеєм, — сказала вона. — Геррісона… як там його. І ти любив допомагати мені зшивати степлером бюлетені. Будь-що, але степлером. Тобі подобався зшивач — ти сказав, що він схожий на…
— На зуби вампіра, — сказав він і посміхнувся.
— Мамо, — неголосно озвався Лінкольн, його дихання було теплим і пахло сиром.
Вона знала, що тема вампірів його завжди цікавила. Але вона дивилася на посмішку терориста, яка була дивним видовищем, і подумала, що, мабуть, вона не дуже відрізняється від Лінкольна — вона не думає, що мерзотники можуть почувати себе щасливими.
Потім Роббі Монтґомері кивнув їм, й вони рушили вперед. Джоан вийшла у двері слідом за місіс Пауелл, намагаючись не зачепитися за Роббі Монтґомері або його рушницю, коли проминала його.
Кейлін ішла за нею, й вона відчувала руку дівчини, що обхоплювала її руку поверх пов’язки, щоб не відставати від неї.
Вони вийшли в коридор, дивлячись на сталевий блиск кухні, що була перед ними.
— Розумієте, — сказав Роббі Монтґомері, — вам треба піти куди-інде. Не залишатися тут. Поліція ввійде крізь ці двері, але ви сюди не йдіть. Вони досі стріляють.
— Хто «вони»? — запитала місіс Пауелл.
— Поліція, — відповів він досить недбалим голосом. — І Дестін. Якщо він не помер, але поліція не стріляла б, якби він помер.
— Хто такий Дестін? — запитала місіс Пауелл. Вона говорила з притиском, ніби хотіла оцінити вибір хлопця, що здався їй майже кумедним.
— Дестін — це зірка шоу, — сказав Роббі Монтґомері голосом, який йому не належав. Це був голос диктора ТВ, надміру драматичний.
Місіс Пауелл спохмурніла, й, схоже, Роббі Монтґомері це помітив. Коли він заговорив знову, голос у нього звучав природно.
— Якщо ви побачите танк, що йде ногами, то це — Дестін, — каже він, — на ньому все, що треба: броня IV рівня, яку не візьме куля з гвинтівки, та каска Чорний яструб і все таке. Вам не захочеться з ним мати справу. Крім того, тут зі мною є Марк, але він знову мене покинув. На щастя для вас. Ходімо. Ви повинні рухатися.
— Мамо? — знову прошепотів Лінкольн.
— Ще рано, — прошепотіла йому у відповідь Джоан таким тихим голосом, що майже не почула себе саму.
Він дозволяє їм піти.
Він дозволяє їм піти.
Ця думка так заполонила її, що спершу вона не змогла поминути її. Та навіть коли змогла, їй було важко зловити сенс у тому, що він казав. У цю історію втягнуті троє чоловіків, зокрема й цей хлопець, і він кидається іменами, наче вони не мають ніякої ваги. Безперечно, він не мав би ділитися такими деталями: вона подумала, чи він повністю розуміє, що відбувається. Що сталося і що має статися. Чи, може, він знає, що має статися, а тому не має значення, якщо він назве їм імена.
Остання думка була досить гостра, й вона примусила її озирнутися. Вона подивилася назад на розкидані й перевернуті на підлозі паперові стаканчики, що скидалися на вежі піщаного замку, де лежали ножі, які були тепер надто далеко. Ім’я третього чоловіка Дестін звучало не зовсім по-людському. Вона уявила собі якесь страховисько з кінофільму Арнольда Шварценеґґера. Старі вчителі не мають впливу на страховиськ.
— Поліція… — почала вона, але, вочевидь, Роббі Монтґомері хотів розмовляти лише з місіс Пауелл, бо він відокремив її від інших, майже не поглядаючи на неї.