— Ти ж сказав їм, щоб вони йшли швидко, — нагадала йому вона.
Він не відповів. Вона завмерла, коли побачила, як він тягнеться до неї, але він лише опустив руку на її лікоть, досить лагідно спрямувавши її вперед. Він не зробив їй боляче.
— Ми всі підемо швидше, — сказав він.
Видима річ, він хоче, щоб вона заткнулася, але вона відкрила, що не має великого значення, чого він хоче. Вона тепер не так боялася того, що він міг з нею зробити: смерть тепер не здавалася їй такою жахливою, якою вона уявляла її раніше. Це мало б ще більше сенсу, якби вона стояла тут, уявляючи собі золоті вулиці на небесах або зустріч зі своїми батьками, яких би вона дуже хотіла побачити знову в будь-якій формі — як тіла, або душі, або янголів. Але більше вона про таке не думала.
Протягом усього життя її запевняли, що Бог існує. Так воно, звичайно, і є. Вона намагалася нагадати собі про це. Вона розмовляла з Ним. Але вона не думала про Бога в ту мить, коли край прилавка врізався їй у спину й вона дивилася в чорне дуло гвинтівки: вона думала про те, що її дочка виросла і ясно дала їй зрозуміти, що вона більше нічого не потребує від Маргарет, а її батьки мертві, а її колишній чоловік одружився з іншою жінкою, молодшою і повнотілішою, ніж вона, і їй уже нічого робити на цьому світі. Вона не прагнула померти, але думка про смерть більше не проймала її панікою.
Тож вона пошкандибала вперед і запитала:
— Ти сьогодні вбивав людей?
Він стенув плечима. Це була найпереконливіша відповідь, яку вона могла собі уявити.
— Ти хочеш сказати, що не знаєш цього напевне?
Він знову стенув плечима. Чим довше вона перебувала з ним, тим виразніше бачила свій третій клас.
— Ти жалкуєш про це? — запитала вона.
Він нахилився, щоб пройти під гілкою дерева.
— Ні, мем.
Тоді чому б тобі не вбити мене? хотілося їй запитати. Якщо тобі це дається так легко?
Вони підійшли до підніжжя пагорба, пройшовши під дерев’яною аркою з написом АФРИКАНСЬКІ СТЕЖКИ, й тепер вони остаточно вийшли з африканської території. Він усе ще тримав її за лікоть. Для людини, яку вона пам’ятала, він міг видатися базікою, але зараз він небагатослівний. Можливо, зло перемінило його. Її учень третього класу більше не існував.
Кейлін і жінка з хлопчиком знову зникли за поворотом стежки, й цього разу він на них не горлав. Тож вони залишилися тільки вдвох із Роббі, й, коли вона перестала говорити до нього, заговорив він.
— Ви іноді проколюєте собі пухир? — запитав він. Він легенько стиснув її за лікоть. — Це схоже відчуття. Невже ви ніколи не спізнали такої втіхи, проколюючи собі пухирі й нариви? Як ото чиряки та пухирі, яких не має бути на вашому тілі? Ви маєте бажання позбутися їх. Можливо, це порівняння щось вам підкаже. Бо ви можете подумати, що з вами все гаразд, але найменший прокол, і ви перетворюєтеся на шкіру, гній та інфекцію, думаю, ви про це знаєте. Ми залагоджуємо речі, ви розумієте? Ніщо з того, що ми вважаємо таким важливим — ніщо не має значення. Ніщо не є реальним. І, можливо, найважливіше в тому, щоб проколоти пухир. Ви коли-небудь про це думали? Що, мабуть, ви почуватимете себе краще, якщо випустите із себе гній. Бо інакше ми не є чимось іншим, як великими пухирями, з яких капає гній і кров, але ми прикидаємося, ніби ми кляті єдинороги — пробачте мені — єдинороги, або феї, або щось таке, наче ми прекрасні й чарівні, але ми мішки з нічим.
Він зробив голосний вдих. Маргарет не могла зрозуміти, чи це збентеження від свого монологу, чи просто брак кисню. Вона спіткнулася об нерівність у бетоні, мало не розтягнувши собі литку.
Вона думала й думала, але не могла знайти відповіді, яка здалася б їй переконливою. Вона не хотіла підтримувати розмови про людей як про наповнені гноєм мішки. Вона обкрутила браслет на своєму зап’ястку, який вона купила за двадцять доларів на розпродажу.
— Ти думаєш, немає нічого реального? — запитала вона.
— Я думаю, ми живемо, роблячи дурниці й вірячи в дурниці, — спокійно відповів він.
Вона зрозуміла, що він намагається переконати її. Тому й виклав їй свої аргументи.
— Отже, ти вбивав людей, думаючи, що так їм буде краще?
— Я не знаю, чи я їх убивав. Річ не в тому, що я робив їм краще. Я не Ісус, який спасав душі чи що там. Але їм не стало гірше. Ми не можемо стати гіршими.
Вона зробила ковтальний рух, відчувши кислоту у роті. Вона відразу зрозуміла: він психопат, і він примушував її йти так швидко, що вона спотикалася. Вона більше не чула музики, але звуки, які долинали від входу в зоопарк, ставали гучнішими — голоси, багато чоловічих голосів і бамкання чогось металевого.