— Ви ще їсте апельсини на обід? — запитав він.
Вона була така здивована, що не стала замислюватися над відповіддю.
— Іноді, — сказала вона.
— Ви спочатку їх обчищаєте, а не їсте у шкірці, — сказав він.
Вона не зрозуміла, звідки йому відомо, як вона їсть апельсини.
— Так, — підтвердила вона.
Він зупинився й щось обшкріб із підошви свого черевика. Вона не стала думати про те, що могло прилипнути до його підошви.
— Вас коли-небудь навчали користатися сокирою? — запитав він.
Вона на мить замислилася. Отже, він був у її класі того року, коли на її подвір’ї впали два дерева, спочатку одне, потім, через півроку, друге, й дроворуби запросили абсурдну суму за те, щоб їх обрубати. Коли впало друге дерево, вона купила сокиру й була сповнена рішучості самій навчитися обрубувати гілки. Усі хлопчики в її класі були в захваті від її наміру.
— Ні, — сказала вона. — Я обдерла руки топорищем. Зрештою я когось найняла.
— Я собі уявляв вас на вашому подвір’ї в робочому одязі, — сказав він. — Із сокирою в руках. А потім ви пішли гойдатися на вашому парадному ґанку й пили там лимонад. Ви маєте парадний ґанок?
— Ні. Я маю накриття на задньому дворі.
— Ви живете в селі? — запитав він.
— Ні.
— А мені завжди хотілося там жити.
— Жити в селі?
— Так. Де я міг би гуляти в лісі.
Спалах світла впав на бетонну стежку попереду неї. Вона побачила крізь віти озеро, усе освітлене. За кілька кроків попереду залізнична колія перетинала стежку, й вона побачила Кейлін та жінку з хлопчиком, які там стояли.
Роббі відпустив її руку й махнув у бік озера.
— Я повертаюся, — сказав він. — Ідіть навколо морських левів та птахів. Знайдіть собі надійну схованку. Зачекайте там, доки все закінчиться.
Він обернувся, поки вона зрозуміла, що він іде геть. І з якоїсь причини пригадала один з моментів, який стався хтозна-скільки років тому, й Роббі тоді напевне не було в її класі, а вона розповідала на одному зі своїх уроків про коріння й говорила про мох. Вона знайшла кілька ділянок, покритих зеленим мохом, у парку й повела своїх учнів туди, аби розповісти їм про те, що мох не має коріння, але діти не хотіли слухати про коріння. Вони хотіли покласти мох собі на голови, ніби це було волосся, й притулялися обличчями до нього, уявляючи собі, як вони сплять у лісі на подушках з моху, й тоді вона покинула науку й дивилася, щo вони витворяють із мохом.
— Ходи з нами, — сказала вона йому.
Він зупинився й злегка відкрив рота, обернувшись до неї.
— Навіщо? — запитав він.
Якби вона була чесною, то сказала б йому, що запрошує його йти з ними, бо він має рушницю. Якщо вони натраплять на його друзів, ця рушниця їм би згодилася. Але також, якби вона хотіла сказати правду, то сказала б йому, що може врятувати його. Вона відчувала в собі імпульс, що поколював її, наче зношений хрящ.
Вона бачила, як усе розгорталося: вона приводить його з піднятими руками до поліції, потім навідує його у в’язниці, приносить йому пиріг, якщо це дозволено, й писатиме йому листи, запитуючи, що він більше полюбляє, шоколад чи кокосовий горіх. Вона зможе врятувати його, а також урятувати їх усіх, і вона не могла не уявити собі заголовки в газетах, що повідомляють, як вона переконала його скласти зброю, як вона змогла наблизитися до нього, хоч іншим це не вдавалося.
Він ще дивився на неї, чекаючи. Вона мусила привести до ладу свої думки про шанси на порятунок, про пиріг і про мох.
— Ми можемо сказати їм — поліції — як ви допомогли нам, — сказала вона. — А ми скажемо їм…
Він усміхнувся до неї, і вона побачила, як зблиснули його зуби в темряві.
— Усе гаразд, місіс Пауелл, — урвав він її.
— Що гаразд?
Він знову обернувся до неї.
— Вам нічого не треба їм казати, — промовив він своїм звичайним голосом, і вона чітко зрозуміла кожне його слово.
Він пішов на пагорб і навіть жодного разу не обернувся. Він пішов геть.
7:49 пополудні
Небо знову вкрилося хмарами, затуливши місяць. Ставок лежав перед нею, й Джоан могла бачити декорації, що висіли на огорожі й навіть плавали на самій воді. Багатобарвне морське страховисько блимало посеред ставка, й вона бачила інших освітлених фігур попід берегами. По той бік води чувся шум біля входу в зоопарк.
Обернувши голову, вона могла побачити позад себе вчительку та Роббі Монтґомері, вони стояли дуже близько одне до одного, а вона майже задихалася від намагання стояти тихо. Вона не мала часу на те, щоб стояти тихо. Їй треба було рухатися — треба було відвести Лінкольна від рушниці та від Роббі Монтґомері, а також, коли вона перебувала в русі, їй не треба було так багато думати, і все здавалося набагато простішим, коли вона просто бігла, так себе напружуючи, що її м’язи скрипіли.