Їй треба було рухатися також тому, що те, до чого вона прагнула, перебувало на бетоні, за кілька ярдів попереду неї, по той бік залізничної колії. Вона намагалася не дивитись туди.
Але, попри своє прагнення долати відстань, вона нерішуче зупинилася біля колії. Роббі Монтґомері наказав їм не виходити за межі його зору. Він погрожував їм. До того ж, якби вона повернула праворуч, деревця затулили б їй дорогу до фламінго та морських левів. Темрява її приваблювала. Вона подумала про те, щоби побігти, скористатися шансом, але вона не думала довго, бо вага Лінкольна пригинала її до землі, й вона знала, що Роббі Монтґомері або його кулі швидко перехоплять її біг.
І ще тривожила її думка про Дестіна, хоч би хто він був, закутий у броню, він блукав десь тут зі своїми власними планами.
— Що вона там робить? — прошепотіла Кейлін, стоячи так близько до Джоан, що її волосся торкалося її плеча. А рукою дівчина доторкнулась до Джоан.
— Марнує час, — відповіла Джоан, і її опанувало відчуття провини, бо вона думала, що вчителька повинна підлеститися до вбивці й умовити його допомогти їм, але тепер, коли побачила їх так близько одне до одного, то відчула напад огиди.
Вона ступила крок ліворуч, відступивши від води, Кейлін усе ще трималася за неї, й замість визволитися від дівчини Джоан обхопила рукою її за плечі й підтримала її, почасти тому, що знала: дівчина потребує підтримки, а почасти тому, аби дівчина та Лінкольн не помітили, що лежало на землі по той бік залізничної колії.
Зрештою місіс Пауелл подолала решту відстані вниз із пагорба. З її ногою було щось негаразд — вона кульгала. Навіть шурхіт її кроків свідчив про недотримання рівноваги.
— Він пішов, — сказала вчителька, коли наблизилася до них. — Він сказав, щоб ми десь заховалися.
Джоан подивилася позад себе.
— Він справді пішов? — запитала вона.
— Він не захотів піти з нами, — сказала вчителька.
Джоан не стала коментувати це повідомлення. Вона не могла дозволити собі марнувати час, або думки, або слова на непотрібні відхилення.
— Ви впевнені, що він десь не заховався? — запитала вона. — Ви бачили, як він піднявся на пагорб?
— Бачила, — відповіла вчителька.
— Тоді ходімо, — сказала Джоан і ступила ногою на залізничну колію. Вона була сповнена рішучості дивитися на колію. Дерев’яні шпали були так рівно укладені. Так досконало повторювалися. Нічого несподіваного. Вона могла ступати по них вічно.
Місіс Пауелл поклала долоню їй на плече. Її хватка була міцною.
— Він сказав, щоб ми йшли до морських левів, — сказала вчителька, злегка потягши Джоан назад.
Увесь незграбний рух Джоан, уся її огида й лють, усе її роздратування, навіть попри слабку ногу вчительки, вилилося з неї назовні.
— Я не збираюся йти туди, куди він сказав! — вигукнула Джоан, намагаючись приглушити свій голос. — Не говоріть дурниць. Ми підемо у зворотному напрямку і якомога далі відійдемо від нього та від інших.
— Але чом би нам не піти до морських левів? — запитала місіс Пауелл. — Можливо, він щось знає. Він би вже давно повбивав нас, якби такою була його мета. Я знаю цього хлопця — думаю, що він…
— Ви його не знаєте.
— Я пам’ятаю…
— Ви не чули, про що він говорив зі своїм приятелем, — урвала її Джоан. — Ви не чули, як він себе почуває. Йому нудно. Це лише гра. Можливо, він хотів відпустити нас, а потім знову знайти, щоб йому було цікавіше. Запевняю вас, він не хоче, щоб ми були в безпеці.
Вона притягла Лінкольна ближче й знову зосередилася на залізничній колії, на гладеньких металевих рейках, що навіювали їй думки про ковалів, інструменти та все міцне й негнучке. Сріблясті уламки каменю — надто великі, що їх називати гравієм — зсовувалися під її ногами. Вони здавалися їй новорічними подарунками, які хтось сюди підкинув.
А тоді озвалася Кейлін, і це була проблема перебування з іншими людьми: хтось неодмінно говорив. Хтось завжди ускладнював ситуацію. Джоан знову мусила замовкнути. Вона пройшла по трьох шпалах, зробивши лише кілька кроків.
— Чом би нам не пошукати поліції? — сказала Кейлін, але вона пішла за Джоан. Вона трималася за її блузку.
Постріли з рушниць пояснювали, чому їм не варто шукати поліції, проте Джоан повернула назад і пішла до виходу із зоопарку, хоч раніше заприсяглася собі більше не дивитися в той бік. Вона дивилася через ставок, і мінливе світло на морському страховищі примушувало його світитися то помаранчевим, то червоним кольором.