Стовпи з ліхтарями стояли через однакову відстань уздовж залізничної колії, накритої плямами темряви та проблисками неминучого світла. Кілька кроків у безпеці, а потім перебіжка на видноті.
Поки що вона не могла уникнути світла: праворуч залізниця була обмежена ставком, обгородженим дірявим парканом, — все тут було фальшиво природним, — а ліворуч від неї дзюрчав струмок.
— Ми на залізничній колії, — оголосив Лінкольн, і він вибив її з рівноваги, намагаючись перехилитися через її руку й подивитися вниз. — Нас переїде потяг.
Звук його голосу примусив її напружитися. Ще один шум, ще один їхній слід, якщо хто женеться за ними, й тепер лише два запитання лунають у її голові: Вони можуть нас бачити? Вони можуть нас чути?
Вона нікому не дозволить знову їх знайти.
— Обійми мене руками за шию, — прошепотіла вона, вдихаючи повітря між кожними двома словами. — Потяги тут уночі не ходять.
Він прийняв її пропозицію, обійняв її, а його голова знову вперлася їй у плече.
Вона чула свої кроки й кроки позад неї, і їй знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що більше вона нічого не чує. Рушнична стрілянина припинилася. Ніч була спокійною, але тиша не втішала її.
Тиша була приємною. Роббі чекав на неї.
Він уявив собі Дестіна, і в його уяві це був справжній велетень. Руки в нього були, як у Попая[11], зовсім без зап’ястків. Він уявляв собі Дестіна на його коні — його коні! — і пригадав, як одного разу Дестін узяв його покататися на пагорбах, але Роббі лише вдав, що йому сподобалася та прогулянка. Уявлення про неї було кращим, аніж реальна подія. І він подумав, що татуювання аризонського ядозуба на біцепсі Дестіна було холодне, як знак диявола, і згадав, як одного разу Дестін назвав Роббі командним гравцем. Дестін ніколи ніяк не називав так Марка.
Цвіркуни чи якісь подібні комахи сюрчали в живоплотах, та коли він проминав їх, вони теж замовкали. Дивина та й годі.
Існувала гра, де картковий персонаж підіймався на гору, як Роббі тепер підіймався на цей пагорб, і, якщо дурний гравець неправильно відповідав на запитання, картковий хлопець падав і зникав. Він вибирався вище й вище, ніколи не знаючи, коли його можуть скинути з грального столу.
Ліворуч, ліворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.
Він чув, як Марк тупцяв по хіднику десь нагорі, десь поза знаком АФРИКА. Він майже впевнений, що це — Марк, поліція має з’явитися до головного входу в зоопарк. Він подивився через плече й подумав, що бачить, як вони рухаються до озера, проходячи крізь дим.
Роббі знову подивився вперед. Він намагався поквапитись, але не зміг, бо він був лише картковим персонажем.
А потім Марк раптом опинився перед ним, на бігу розкинувши руки, і зробив це геть незграбно. Він майже не загальмував, коли побачив Роббі. Вони зіткнулися плече до плеча й Марк відлетів геть, як пінбол.
— Я думаю, вони вбили Дестіна, — сказав Марк, ще рухаючись униз із пагорба. — Я так думаю. Вони напевно вбили його.
— Так, — погодився Роббі, дивлячись, як Марк віддаляється від нього. Тарган пробіг на бетоні під його ногами, а тарган — це хлопець напрочуд ефективний.
— Ти знаєш, вони йдуть! — сказав Марк.
Він зробив паузу, зрозумівши, що Роббі за ним не йде.
— Я знаю, що вони йдуть, — сказав Роббі.
Він був гордий, що одного разу у своєму житті Марк говорив гучніше, аніж він. Марк був тим, на кого треба було цитьнути.
— Що ти робиш? — запитав Марк.
Роббі не був певен. Він не був певен ні в чому, й це не було його найгіршим відчуттям. Усе було тепер туманнішим, ніж раніше. Його загорнули в тонкий папір, як ті цукерки, що їх мати надсилала йому, коли він намагався повчитися протягом одного семестру в одному з провінційних університетів, або як тих голих пуцьвірінків, що їх обгортають коричнево-червоним мохом, перш ніж закопують у землю. Місіс Пауелл почасти повернула його до самого себе, й він тепер опинився ні в сих ні в тих. Він її побачив у тому приміщенні й упізнав одразу, бо вона зовсім не змінилася за останні чотирнадцять років, хіба що її волосся трохи посивіло, й він не міг повірити, що вона не викрикнула його ім’я так, як звикла його викрикувати, коли він виходив із шеренги, яка прямувала на ланч, а потім він зрозумів, що вона його не впізнала, та однаково не втримався, щоб звернутися до неї на ім’я.
— Роббі! — загорлав Марк. — Ходімо!
Він наготувався піти через мить. Він бачив, що Марк розлючений. Але спершу йому треба було запхати місіс Пауелл кудись у таке місце, де вона залишила б його самого. Було б перебільшенням сподіватися, що вона зможе його зрозуміти, зможе побачити, що він тут виконує якесь своє завдання, що він належить до тих людей, які замислюються над проблемами життя. Вона цього не побачила. А може, й побачила. Можливо, саме тому вона попросила його залишитися з нею. Можливо, в кінцевому підсумку, він проб’ється до неї й, можливо, вона думатиме про нього згодом. Вона його пам’ятатиме.