Марк сказав, Так.
А Дестін відповів:
Я знаю, як ми це зробимо.
Він розповів їм, як події в школі «Колумбайн» змінили поведінку поліції. До того, як ті двоє хлопців розстріляли свою школу, якщо поліція приймала дзвінок про когось із рушницею в публічному місці, вона вважала, що йдеться про заручників і чекала команду спецназу, щоб вести перестрілку й перемовини. Але події в «Колумбайні» переписали правила: копи зрозуміли, вони можуть мати справу з терористом, який стріляє в кожного та в усіх, убиваючи їх так швидко, як тільки може. Тому копи змінили свою тактику й працювали тепер за новою схемою. Незалежно від того, чи з’являвся один полісмен, чи двадцятеро, вони відразу кидалися в напад і негайно частували терориста кулею, і можна було б захоплюватися поліцією, якби ви не знали, якими покидьками вони є. Копам довелося здійснити чимало репетицій за новою схемою, бо після «Колумбайна» це повторювалося знову й знову. Божевільні також опрацювали тепер собі нову схему.
Дестін любив слово «схема».
Він казав: Схеми небезпечні. Схеми привчають вас не думати. Історія не повторюється, Робе. Кожної секунди виникає щось нове.
Дестін казав: Якщо ти належиш до тих, хто бачить правду, ти повинен навчати людей. Ти повинен показати їм, які вони обмежені, й тоді, можливо, вони спробують переступити через свої межі.
Роббі подобалася ця думка. Він хотів показати іншим, які вони обмежені.
Вони опрацювали це разом. Роббі й Марк прийдуть в зоопарк спокійно, відклавши зброю, нікому не давши підстав звернути на них увагу. Дестін прийде окремо, він від самого початку не матиме зброї, граючи роль пришелепуватого. Він був добрим актором. Він братиме кількох людей, прикидаючись, ніби бере їх у заручники, й замкне їх в одному з передніх офісів. Роббі й Марк триматимуться далеко від входу, тож, якщо хтось викриє махінації Дестіна, їх ніхто не побачить. Дестін переконає поліцію, що вони діють за певним сценарієм, але насправді то був зовсім інший сценарій.
В цій частині діяли Роббі й Марк. Доки Дестін розігруватиме ситуацію із заручниками й відвертатиме увагу копів, Роббі й Марк вирушать на полювання. Весь зоопарк стане полем для їхньої гри. Вони можуть вбити кожного, кого їм би хотілося вбити. А вбити їм хотілося всіх. Жодних правил. Жодних обмежень.
Та зрештою поліція побачить, як її одурили. Вони зрозуміють, що сиділи собі спокійно й дозволили статися різанині. Кожен, хто дивитиметься комп’ютер або телевізор, побачить, як поліцію перетворили на баранів. Увесь світ також зрозуміє, що всі вони були баранами. Що вони жили, як бідолашні тупі тварини, ніколи нічого не думаючи, і що Дестін, Роббі та Марк дали їм шанс на порятунок. Зблиск генія. Це було слушне слово для тих ситуацій, коли хтось бачив видіння, якого ніхто не бачив раніше.
Дестін мав рацію щодо кожної секунди своєї вигадки, бо Роббі тут, і він знав, що так станеться, але він ще тут, а Дестіна вже нема. Таким був їхній план, але в цю секунду він здавався іншим.
Дим плив у повітрі, як туман. Роббі чув його запах.
Металевий обладунок, звичайно, не міг урятувати Дестіна. Він міг лише розтягти події надовше. Дестін казав, що все чогось варте, вимагає жертв, подивіться лиш на Ісуса. Подивіться на Галілея й Лінкольна. Так, подумав Роббі. Так. Усе інше мало чудовий вигляд, і Дестін говорив про фасади й реальність, говорив про єдиний вхід і вихід, говорив про периметри, але Роббі мало цікавили входи й виходи звідси. Він відчував велику честь, що його обрано, що Дестін знає все, а Марк його найкращий друг. Але головне — кінець.
Він усе закінчить, і це буде тим єдиним, що він зробив правильно. Хоч він і не був досконалим, він це закінчить.
Як воно буде, міркував він, і міркував, як воно для Дестіна тепер. Він знав, що люди говорять про янголів або золоті вулиці, а його мати сказала, що вона хотіла б, аби смерть була для неї як сон, щоб вона лежала в теплому ліжку, а навколо неї стояли б люди, яких вона любила, тісно притискаючись одне до одного, як ото коли він був немовлям і спав із нею. Він не знав, чи вона думала про батька, про його прутень, чи, може, вона хотіла його лише тоді, коли перебувала не на небі. Проте Роббі не хотів, щоб навколо нього юрмилися люди, щоб йому було тепло, щоб хтось його любив, не хотів бачити ні світла, ні іншої такої нісенітниці. Він не хотів відчувати нічого. Він хотів, щоб це було так, ніби він лежить у ванні, виставивши над водою лише ніс, і нічого не чує, нічого не бачить і навіть не знає, чи досі він має тіло.
Він сподівався: те, що відбудеться далі, — ніщо. Це найчудовіша річ.
Є люди, яким його бракуватиме. Старий, який завжди пам’ятає його ім’я, коли він підходить до його прилавка, але Роббі однаково більше не побачить його через його гладкого господаря. Касирка у крамниці спиртних напоїв завжди йому всміхалася. Його бабуся не мала інших онуків, тож він для неї щось важив. Марк, але Марк за ним не нудьгуватиме, бо він також піде. Його мати, яка раніше запрошувала його на суботні пончики, коли його батько спав, і після пончиків вони приходили сюди в зоопарк. Вона завжди хотіла бачити птахів, хоч птахи були надзвичайно занудними створіннями, і вона ніколи не могла запам’ятати різницю між морськими левами й тюленями.