— Вони йдуть за нами, — прошепотіла вона Кейлін, повернувши голову.
Її блузка перестала натягуватися, коли дівчина відпустила її. Не промовивши й слова, Кейлін звернула ліворуч, пішовши під кутом у напрямку жирафів, і дівчині спала добра думка піти в іншому напрямку, бо разом вони становили більшу ціль. Більша кількість людей не означала більшу безпеку. Адже вона й раніше хотіла позбутися Кейлін, хіба не так? Учителька й дівчина лише завдавали їй більше клопоту, ніж підтримки.
Їй було простіше, коли вона залишилася тільки вдвох з Лінкольном. Безпечніше.
Тож Джоан не сказала й слова, коли відстань між ними почала збільшуватися. Вона ще бачила обриси постаті дівчини, яка віддалялася від неї зиґзаґами, коли її власна нога спіткнулася — можливо, її сандаля нарешті розірвалася й тому вона спіткнулася, а може, порвалася застібка, коли вона падала, вона цього ніколи не знатиме — але для неї настала мить падіння, паніки, відчуття, що Лінкольн вислизнув з її рук, а з неї вихопився власний пронизливий крик. Вона обхопила його рукою, хоч при цьому намагалася не придушити його, коли падала. Не випускай його, не випускай його, не випускай його, думала вона весь час, доки падала. Вона якось примудрилася обернутися так, що він наполовину опинився в неї на спині, коли вона вдарилася об землю, але її лікоть сильно вдарився, й від удару її руки підлетіли вгору, й вона підлетіла вгору також і, хай там що вона собі казала, побачила, як він упав головою на листя.
Вона повністю приземлилася на своє ліве плече та лікоть, притиснувши руку до тіла — і вона прикусила собі губу. Вона злизала з них кров. Спробувала задіяти свою руку, коли простягла її до сина, й рука підкорилася їй, але пальці не підкорилися.
Малий не заплакав. І вона запанікувала. Вона не могла побачити його обличчя в темряві, лише його обриси. Але потім він заворушився, намагаючись на мить лягти на спину, як черепаха.
— Лінкольне, — прошепотіла вона.
— Ми впали, — сказав він.
— З тобою все гаразд? — запитала вона, підповзаючи до нього, підтягуючи його до себе своєю здоровою рукою.
— Я окей, — сказав він, втягнувши одну руку й доторкнувшись до неї. — Твоє обличчя мокре.
Вона витерла свій закривавлений рот, дослухаючись.
Голоси.
Не так і близько, але й не дуже далеко.
Її права сандаля кудись заподілася, зникла, як і дівчина. Коліно в неї кривавилося, а рука безпорадно обвисала, хоча й боліла не дуже. Може, вона розтягла собі зап’ясток?
Вона не зможе нести його, якщо її рука не діятиме.
Вона почула щось іще, позаду, за деревами. Заворушилася гілка. Зашаруділа глиця сосни. Досить тихі рухи, можливо, тільки вітер, але вітру в ту мить не було. Можливо, білка.
Вона зіп’ялася навколішки, притлумивши стогін, коли вся вага її тіла сперлася на поранене коліно, а потім підвелася й стала на ноги. Земля була холодна й не зовсім тверда. Вона поворушила пальцями ніг і подумала, чи не скинути їй і другу сандалю, але на землі було багато гострих речей, тож вона вирішила залишити одну ногу взутою. Вона ступила до Лінкольна, напруживши все своє тіло, та, коли її коліно зігнулося, знову мало не впала на землю.
Звуки позад неї змінилися, там більше не було тріску. Були кроки, повільні й обережні.
Чоловіки наближалися, й вона не мала жодного уявлення, чи то вони вже за десять кроків позад неї, чи десь на сусідньому акрі, а поліції тут поки що нема. Коліно ледь витримувало її вагу, а зап’ясток не ворушився, й вона не могла рухатися доволі швидко. Гострі камінці впивалися в її голу ступню.
Незабаром вони помруть, подумала вона й відчула ненависть до себе за цю думку.
Ні. Вона не тварина. Вона вміє не лише боротися або втікати. Вона взяла Лінкольна за руку й прошепотіла йому, що дядьки з рушницями наближаються, й він побіг із нею, але він дуже шарудів листям, а біг повільно.
Вони не зможуть зробити цього.
Вони не зможуть утекти від убивць.
Кроки, кроки.
Вона знову почула дзюрчання струмка, десь близько, почула, як вода розбивається об скельний ґрунт. Лінкольн оступився й мало не впав, й вона підняла його однією рукою й подала вперед, обережно опустивши на обидві ноги, й вони обоє рушили далі.
Вона подивилася вгору, на дерева. Вони могли б залізти на них. Не один з цих дубів мав розлоге гілля й розвилки, які вели вгору, до темного неба. Але якщо їх там побачать, то втікати вже не буде куди, й вона не певна, що зможе його підняти, й вона не має часу, щоб подумати про це — але ж треба буде його підняти, треба буде його підняти. Власне, треба знайти для нього безпечніше місце.