Ні, не дерева. Вона озирнулася навколо, ще перебуваючи в русі, але оглядаючи ландшафт, мереживо тіней і місячного світла та подекуди святкові прикраси, що звисали з дерев. Попереду вона побачила кущ заввишки по її плече й густо вкритий листям. Вона підвела Лінкольна до нього й засунула руку між гілки, перевіряючи, чи там немає колючок, а вже потім підняла нижні гілки й облаштувала під ними місце для сидіння.
— Залишайся тут, — сказала вона синові, легенько впершись рукою йому в спину й спрямовуючи його. — Лягай на живіт і заповзай сюди. Сиди там тихесенько. Не клич мене. Не говори ні слова. Я повернуся до тебе, але якщо ти зробиш найменший шум, вони тебе вб’ють.
Він захникав, але разом з тим поліз під кущ, і вона не хотіла дати йому шансу засперечатися з нею і не хотіла дати собі шансу поміркувати про те, що вона робить.
— Зникни, — сказала вона йому, уже звівшись на ноги, використавши останню секунду, щоб покласти руку йому на голову — на її чудовий вигин — коли вона опустила гілки на місце.
Він зник, за винятком своїх ніг, тож вона нахилилася під гілки і трохи зігнула йому ноги.
Після чого, спотикаючись, побігла далі, що примусило її почувати себе як патетична героїня в кінофільмі жахів. Вона знехтувала біль у коліні й зробила свої кроки довшими. Павук завбільшки з пляжний м’яч висів на дереві з електричною лампочкою всередині, з розгойданими лапами, загадковий і незвичайний. Він посміхався, навколо його ікол скапувало червоне.
Вона подумала, що Лінкольн залишатиметься у своїй схованці, по-перше, тому що вона так йому наказала, а по-друге, тому що зовні панувала темрява й він не знав, де він є. Він не був схильний до блукання, а надто коли хвилювався. Він залишиться там, де є. Але шум — то інша річ. Вона не вірила, що він сидітиме зовсім тихо.
Вона гупала ногами з усією силою, з якою тільки могла. Листя шаруділо під її ногами, перетворюючись на пил. Вона схопила по дорозі гілку й переламала її навпіл. Їй здалося, що вона створювала стільки шуму, як слон, а не як жінка. Коли вона подумала, що вона вже далеко від Лінкольна, то вигукнула коротке стакато: «Ах!» — яке, вона думала, долетить далеко. Вона дихала тривалими й гучними подихами. Притискала свою поранену руку до живота. Знову почала гучно тупотіти, рухаючись так швидко, як тільки могла, бо, хоч вона й хотіла привабити їх до себе, помирати їй не хотілося.
Вона чула, як чоловіки, невпинно переслідуючи її, самі створювали гучний шум. Вона відчувала втіху, пристрасть до крові й страх.
Вона поминула оселю слонів, а ліворуч від себе побачила непоказну багатоповерхову будівлю з написом великими літерами ЛАБОРАТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕЛИКИХ ТВАРИН. Сріблясті жолоби й металева черепиця на даху сяяли в місячному світлі. Вона посувалася вперед, листя й гілки лоскотали й ляскали її по шкірі. Вона поминула низьку лінію гарбузів, у яких горіли електричні лампочки. Її коліно боляче пульсувало, й вона подумала про вчительку, про її шкандибання й подумала, що вона тепер у безпеці, заховавшись за каруселлю. Подумала про руки Кейлін, які трималися за її блузку, і їй стало бракувати тепла дівчини, й вона навіть нічого не мала проти її бездумного базікання, а волосся в дівчини таке гарне, воно палахкотіло, немов червоні стрічки.
Якщо Лінкольн побачить світло і йому стане цікаво — він заворушиться? Або якщо блощиця підповзе близько до нього й він захоче втекти від неї, або якщо йому видасться, що він почув її голос? Вона запанікувала й тому побігла швидше. Подумала про сміттєві баки, тверді й безпечні, подумала, яким легеньким було те немовля, як добре воно могло б заснути, але будь-якої миті воно могло б заплакати, й вона не змогла б примусити, щоб воно замовкло, й вона пригадала, як хвилі роздратування навіяли їй думку — лише на мить — замкнути його в шафі й залишити там. А якщо мати немовляти відчула такий жах, виснаження й роздратування, в тисячу разів побільшені, й у секунду слабості вона покинула свою дитину й кинулася навтьоки, й невже Джоан не могла цього зрозуміти?
Ні, не могла.
Але якби чоловіки з рушницями були тоді зовсім близько, як оце тепер? Якщо та інша мати поклала свою дитину й спробувала відвести терористів куди-інде. Якщо й справді все було так? Джоан бачила у своїй уяві жінку, яка біжить — волосся падало їй на обличчя, в руках не було нічого.
Вона була несправедлива до тієї жінки.
Вона наступила на щось пружне. Вона йшла по листю, перегною й глиці, а потім своєю взутою ногою наступила на щось зовсім інше, щось таке, від чого її горло стислося. Воно було м’яке, проте мало якусь форму — непомильне відчуття плоті й м’язів. Вона відскочила назад, але збагнула, хоч би що то було, воно надто маленьке, аби належати людині. Вона нахилилася й у тьмяному світлі побачила трикутник крила й круглу голову.