Його руки тугіше обняли її шию. Залізниця бігла паралельно до них, відразу за яскравими ліхтарями, і чого б вона не дала б, аби побачити, що їде невеличкий червоний і чорний потяг, який міг би забрати їх, хоч Джоан думала, що вона спроможна бігти швидше, аніж їхатиме потяг. Але вона хотіла б сісти на потяг. Руки їй почали боліти, й вона пригадала, як минулого тижня вони прийшли у парк — Чи качки мають зуби? Вони справді не вкусять мене? Чи качки мають ніжки? Чому я не ходив ніжками, коли був немовлям? А чи мав я ніжки? Того полудня вона справді досягла такого стану, коли вони поверталися додому, що була неспроможна нести його далі й мусила опустити його на траву, хоч він і плакав, коли вона його опускала.
Цього разу вона його не опустить.
— Мамо, — сказав він, поклавши руку їй на обличчя, — хвилина вже минула.
— Там був поганий чоловік, — сказала Джоан, і, звичайно, вона цього не сказала б, якби не запанікувала.
— Де? — запитав він.
Вона втратила нитку розмови.
— Ти про що?
— Де був поганий чоловік? — запитав він.
Вона стрибнула на колію, перетнувши її двома кроками — а якби також до неї наблизився потяг, то це б означало, що там є інше людське створіння, яке веде його, а вона хотіла б побачити інше людське створіння — й озеро опинилося позад них, і тіла на землі та незнайомець із рушницею опинилися позад них, і це було добре. Покручена стежка, нагору в напрямку до «Африки», тягнулася поміж двома рядами дерев — ці широколисті, омиті дощем рослини могли затулити їх від зовнішніх поглядів. Їх, безперечно, зараз видно гірше, якщо хтось намагається дивитися на них.
— Він був позаду, — сказала вона, майже спотикаючись.
Вона почула сирени. Важко сказати, чи близько вони лунали, але це означало, що в зоопарк увійшла поліція й вони розберуться в тому, що тут діється, але тепер це їй не допомагало.
— Я не бачив поганого чоловіка. Звідки ти знаєш, що він поганий?
Його підборіддя вперлося їй у плече.
Він гнівається, коли вона не відповідає на його запитання, й вона не хоче, щоб він заплакав, бо він тоді почне хвилюватися або, ще гірше, кульгати. Він стає удвічі важчим, коли нервується.
— Нам треба забиратися геть, — сказала вона, відсапуючись. — Негайно. Тож допоможи мамі й тримайся — обхопи мене ніжками міцніше — і дозволь мені дістатися до безпечного місця, тоді я тобі про все розповім.
Вона ледь знайшла в собі сили договорити. Її легені були готові вибухнути. Ноги підгиналися. Сонце сховалося за верхівки дерев, тіні від рослин тяглися довгі й були розмазані під її ногами.
Її лікті зачепилися за лист банана, твердий та широкий, як пташине крило.
— Куди? — запитав він, бо запитувати він, звичайно, не перестане. — Куди ми біжимо?
Вона не знала. Куди їй тепер звертати? Чого вона шукає? Її ноги зберігали свій ритм, і вона стиснула свої пальці на ногах і шкодувала, що стежка, по якій вона бігла, веде нагору.
Вона не зможе бігти дуже довго.
Сховатися. Їм треба сховатися.
Це вона мусить зробити насамперед, а потім вони покличуть поліцію, або Пола, або обох. Вона вважала, що поліцію їй покликати слід — хіба не треба їх повідомити, що вони потрапили тут у пастку? Хіба полісмени не повинні знати, хто ще залишається в зоопарку? Джоан перекинула Лінкольна зі свого правого стегна на ліве й обхопила його зручніше.
— Мамо? — сказав він, прагнучи дістати якусь відповідь.
Він завжди хоче дістати відповідь.
Нарешті вони досягли вершини пагорба, стіни ландшафтних рослин залишилися позаду, й вона добігла до вольєра африканських слонів, на вершини піщаних пагорбів, до трав’янистих моріжків та струмка, і їм треба було повернути або ліворуч, або праворуч. Праворуч стежка приведе їх до жирафів, левів і тигрів; ліворуч — вона обмине носорогів, диких собак і мавп.
— Мамо!
Вона поцілувала його в голову й повернула ліворуч.
— Я вдарився зубом об твоє плече, — сказав він.
— Пробач.
Вона була рада, що вони не пішли в ліс та не звернули на одну з вузеньких стежок в ямі динозаврів, бо навіть з усіма тими високими деревами навкруги, вони не змогли б заховатися за ними, а кілька добрих схованок — таких як хатина з колод або будиночок для метеликів — були б надто явними. Звісно, там вистачає місця, щоб бігати й маневрувати, якщо їх викриють, але як довго вона зможе маневрувати з Лінкольном на руках? Ні, їм не знадобиться простір для бігання. Якщо хтось їх викриє, біганина нікуди їх не приведе.
Ця думка видалася їй важливою. Вона довела, що її розсудливість не запанікувала.