Вона хотіла сказати щось відважне. Хотіла плюнути на того, хто її тримав, або вкусити його, або сказати йому, що в нього замало сили, аби завдати їй шкоди, але вона не могла говорити, бо він тепер обхопив пальцями їй шию, натискаючи так, що вона думала, вона матиме там синці.
Вона дивилася на Роббі. Він досі тримав у руці рушницю. Вона не могла зрозуміти нічого з виразу його обличчя.
— Допоможи, — намагалася вона сказати.
— Я сказав вам, щоб ви йшли до морських левів, — відповів їй Роббі, чи вона подумала, що він їй так відповів.
Кейлін копнула ногою, і їй здалося, вона вдарила в гомілку невеличкого чоловіка, але тому було, схоже, все одно.
Хмари пливли над деревами. Вона тримала в обох руках зап’ястки нападника, її нігті вп’ялися йому у шкіру, й байбак випав з її рук.
Вона подумала про свого батька. Уявила собі, як він жбурляє котів на дах, тримаючи їх за хвости. Він розповідав, що жбурляв кожного, наче диск, і відчував глибоку втіху, коли відпускав хвоста й кіт летів крізь повітря.
Вона мала шкіру під своїми нігтями. Кров на нігтях. Нападник щось бурмотів їй на вухо, й вона відчувала, як він обкрутився навколо неї. Він зовсім обернув їй голову тепер обома руками, й один з його пальців глибоко встромився в м’яку частину її вуха. Вона хапнула ротом повітря. Їй було боляче.
Роббі нічого не казав.
— Мало не скрутив, — видихнув голос біля її вуха.
Хтось закричав. Вона не могла добре чути й навіть не була певна, що то голос реальний, але пальці, що стискали їй горло, ослабли. Вона впала, спершись на руки. Листя прилипло до її закривавлених пальців.
Коли вона зробила глибокий вдих, він не здався людським.
Вона пошукала поглядом байбака в листі, проте не побачила його. Потім подивилася вгору на Роббі — він досі стояв там, де стояв, і вона розгнівалася на нього більше, аніж на того чоловіка, який хотів відірвати її голову від тіла.
Роббі, проте, дивився повз неї. Кейлін обернулася, її дихання ще було жахливим, і побачила жінку, що виринала з рівчака, немов болотяне страховище.
— Роббі Монтґомері! — кричала жінка.
Вона крикнула лише один раз, а може, вона кричала й більше разів, проте вуха Кейлін почули цей крик уперше.
То була мати Лінкольна, промокла до рубця. Лінкольна з нею не було, і Кейлін впала у паніку.
Байбак був у неї біля ніг. Вона взяла його на руки, теплого. Усі, крім неї, перебували в русі.
Мати Лінкольна вибиралася з води.
Чоловік, який душив Кейлін, пішов туди, де поклав свої рушниці.
Роббі підіймав свою зброю, націливши її на жінку.
— Місіс Пауелл сказала мені, щоб я сказала вам… — почала мати Лінкольна, яка стояла так близько до Кейлін, що дівчина чула, як вода скапує з неї на листя.
Душитель схопив свого пістолета, але він тримав його не з того кінця й намагався обернути його у своїх руках, водночас обертаючись до жінки. Роббі сіпнув свою рушницю, й вона тепер була націлена в небо, але він не ослабив своєї хватки на ній, й Кейлін відчула клубок у горлі.
— Місіс Пауелл сказала, вона хоче поговорити з вами, — повідомила мати Лінкольна. — Місіс Пауелл сказала, вона хоче поговорити з вами ще раз.
Кейлін зрозуміла, що мати Лінкольна намагається стати попереду неї. Жінка повільно підступала до неї ближче. Тепер вода зі струмка з її волосся скапувала на черевики та стегна Кейлін.
Роббі Монтґомері дивився на них обох.
— Це байдуже, — сказав він, і його рушниця стала опускатися в їхньому напрямку, а Кейлін подумала, ні, це має трохи значення тривалістю в три секунди, й тепер душитель підняв свого пістолета, й вона подумала про батька та його котів.
Вона кинула байбака.
Вона погано прицілилася — не вцілила ні в душителя, ані в Роббі. Але байбак пролетів надто близько до душителевого обличчя, й той смикнувся назад, утратив рівновагу і впав у бур’яни. Роббі Монтґомері подивився вниз на свого друга, а потім Кейлін уже не могла побачити нічого, бо мати Лінкольна стрибнула на неї, важка й мокра. Вона була сильнішою, ніж здавалася. Вона підняла Кейлін і потягла її, заверещавши їй у вухо, перетягши її через берег струмка і вкинувши у воду.
Кейлін упала вниз обличчям, ковтаючи воду, і в ту ж мить пролунали постріли.
8:05 пополудні
Джоан почула кулі, але не відчула їх. Кулі падали далеко одна від одної, а вона тримала голову дуже низько, торкаючись води підборіддям, і їй було цікаво, чи Роббі Монтґомері й той інший можуть їх ясно бачити. Вона майже не бачила своїх власних рук, що занурювалися у воду, тож терористи ніяк не могли бачити її краще, аніж бачила себе вона, й це пояснювало, чому вона досі жива.