Терорист-утікач щось кричав, але вона не могла розібрати слів.
Вогники в листі ритмічно спалахували.
Вона змогла достатньо скоординувати свої руки й ноги, щоб посуватися назад, далі від стрілянини, проте її поранений зап’ясток підігнувся, й вона поринула під воду. Тепер уже Кейлін допомогла їй підняти голову над водою, а навколо її руки обплуталися водорості, ні, то пальчики дівчини обкрутилися навколо зап’ястка, який вона сама ж таки забинтувала. Джоан видихнула воду з носа.
Біжи, біжи, біжи, твердила вона собі.
Ніхто їй цього не казав. Ніхто тобі не казав, що ти не зможеш відрізнити добрих хлопців від поганих хлопців, що тут буде стільки шуму, який не тільки оглушить тебе, а й засліпить, бо ти не зможеш не заплющити очей, і що звуки та рух накочуватимуться звідусіль, тож ти не знатимеш, куди тобі йти.
Вона також не розуміла, звідки було стільки диму.
Один з чоловіків — добрий хлопець? — був близько до струмка, лише за кілька кроків від нього, й він здавався дуже високим. Він був на вершині трикутника, й не можна було сказати, що він біг або йшов, а пересувався в якомусь середньому темпі, досить швидкому й рівному. Він підійшов досить близько, аби вона побачила, що він має навушники на вухах, але вона не змогла побачити його обличчя — а вона хотіла б його побачити. Вона не хотіла схопитися на ноги й налякати його, бо вона була б для нього тільки ще однією формою в темряві, але хто знає, щó він міг зробити з несподіванки?
Він тримав рушницю піднятою вгору, й вона побачила зблиск, коли він натиснув на спусковий гачок. Вона й не знала, що можна побачити, як куля вилітає з дула.
Там немає світлячків, вона розуміє.
Вона побачила, як чоловік, що не був Роббі Монтґомері, впав на землю, проте він досі стріляв. Він підповз до сосни, заховався за нею і став майже невидимий під її кутому зору…
Рухайся, нагадала вона собі.
У повітрі перед нею щось пролетіло. Цього разу вона відчула, як повітря нагрілося біля її щоки.
Лінкольн може тепер блукати в лісі, подумала вона, й що буде, як він заблукає в цю або в іншу групу людей з рушницями в руках — одному Богові відомо, скільки тут тепер полісменів, які перебувають у русі, і якщо вони справді вирішили очистити територію зоопарку, то вони не перестануть стріляти — а Лінкольн не має уявлення, щó може означати свистіння куль. Він не знає нічого, й вони підстрелять його, не роздумуючи. Він надто маленький, аби хтось зміг побачити його в цій суміші диму й тіл.
Пролунав новий сплеск води біля її ніг. Вона стояла тепер на руках і колінах, тобто геть низько, але набирала швидкість, а Кейлін пересувалася з нею поруч. Джоан сказала собі, що коли стрілянина припиниться, вона покличе на допомогу, й поліція впізнає жіночий голос і не стрілятиме в неї. Але стрілянина не припинялася. Вона й Кейлін пересувалися на руках і колінах, рухаючись, як весла на каное, й вона не звертала уваги на холод, на своє тіло, кволі зап’ястки та онімілі ноги і всі його ослаблені частини. Озирнувшись назад, вона не побачила людських постатей. Можливо, полісмени погналися за терористом углиб лісу. Тепер вона побачила лише дерева й почула дедалі тихіше свистіння куль.
Вони перебували у воді недовго — здавалося, вони подолали кілька миль відстані, але насправді — вона знала — не більше сотні ярдів.
— Вибираймося тут з води, — прошепотіла вона Кейлін, і вперше до неї дійшло, що дівчина досі не промовила й слова. — З тобою все гаразд?
— Де Лінкольн? — запитала дівчина, коли вони вибралися на грузький берег.
Джоан послизнулася й мало не втратила рівноваги.
— Я заховала його під кущем. Ми повинні забрати його звідти. Кулі, — сказала вона й наготувалася побігти з усіх ніг.
Вона зіп’ялася на ноги. Спідниця в неї прилипла до тіла, збившись докупи. Кейлін також підвелася на ноги. Джоан допомогла дівчині однією рукою й подумала, як дуже відрізнялася вона від Лінкольна, який був твердим і щільно збитим. Кістки дівчини були наче порцелянові, наче виготовлені зі щойно видутого скла, наче ручки філіжанок для чаю.
Дівчина на дотик була як будь-яка з дорогоцінних речей. Джоан не розуміла, чому вона відразу цього не помітила. Мабуть, вона нічого не спроможна бачити, якщо не побачила перед собою цю дівчину з червоними стрічками в косах і ногами, наче вирізаними з оріґамі, яка смажить курчат для своєї родини і чий батько пускає собі кров, щоб її втішити.
— Ви його заховали? — повторила дівчина.
— Вони наближалися, — відповіла Джоан і чомусь стала гірше бачити.
Вона випросталася й привела своє тіло в рівновагу, потім підхопила свою спідницю обома руками й задерла її вище колін. Вона подивилася вниз і побачила соснову глицю під своїми ногами, але більше не відчула різниці у відчуттях між своєю взутою ногою і босою. Це було добре. Відсутність відчуття допомагала. Вона могла бігти й почувати себе добре, так, як вона почувала себе, пробігши дев’ять або десять миль, зовсім без тіла, з відключеною свідомістю. Щоправда, вона спотикалася й мусила хапатися за дерева. Либонь, вона ще пов’язана зі своїм тілом, бо воно припускається помилок.