— Ми його знайдемо, — сказала вона Кейлін.
— Знайдемо, — відповіла Кейлін, і волосся дівчини то підіймалося, то опускалося, коли вона бігла, й Джоан подумала, який то був ідіотський намір підійти до терористів, не маючи чого їм сказати, крім прізвища місіс Пауелл, наче воно було талісманом, таким собі чарівним мечем, який мав перемогти Роббі Монтґомері. Їй пощастило, що вони з Кейлін досі не мертві, але вони таки живі, тож, можливо, її план був не таким уже й поганим.
Джоан не відчувала інших частин свого тіла, але відчувала свою ногу, біль звідти стріляв аж до її стегна, й вона йшла підстрибом. Проте вона бігла, і ніщо не здавалося їй тут знайомим, та коли її вже охопила паніка, вона побачила павука, що висів між деревами — освітлений безформний згусток — і попрямувала до нього. Вона покликала сина на ім’я, лагідно, повільно. Вона була вже за десять футів від павука. За п’ять футів вона знову його покликала.
Ніхто не відгукнувся.
— Він був тут? — запитала Кейлін.
— Він тут, — відповіла Джоан.
Вона підійшла до павука й доторкнулася до однієї з його лапок, розгойдавши його. Була переконана, що це той самий павук.
Вона окинула поглядом ліс — під яким кущем вона заховала сина?
Ось він. Вона подумала, що він тут.
Постріли затихали вдалині, ляскаючи, наче майже готовий попкорн.
Вона підбігла до куща, але потім стала навкарачки й коли її руки доторкнулися до гілок, її голова була вже на рівні землі, а коліна вперлися в багнюку. Вона підняла гілки й подивилася під них.
Його там не було.
— Лінкольне! Лінкольне! — вона все одно покликала, неспроможна відірвати погляд від порожнього клаптя землі та порожніх гілок, від закутня, де його не було.
— Лінкольне!
Вона хотіла вигукнути це гучніше, але голос у неї не спрацював. Піднявшись на ноги, вона рушила в одному напрямку, потім спробувала піти в іншому.
Вона не знала, як і де його тепер шукати. В неї не було жодного плану. Він ніколи нікуди не відходив. Він завжди тримався за її руку. Вона втратила його слід лише один раз, на ярмарку, але знайшла його тоді за тридцять секунд.
— Лінкольне, — прошепотіла вона, покликавши його не гучніше, а тихше.
— Лінкольне!
Тепер вона зойкнула його ім’я. Несподівано голос їй повернувся і його ім’я пролунало гучно й довго, і їй було байдуже, якщо хтось почує її. Кейлін теж покликала малого.
Її син добре її послухався. Хоч би де він був, він не промовляв ні звуку. Вона не сумнівалася, що він надто переляканий, аби озватися, а вона хибно його оцінила, і що тепер?
Деяких можливостей вона не враховуватиме.
Вона не зможе їх врахувати, доки перебуває в русі.
Вона стала бігати по колу, все ширшому й ширшому, навкруг куща, де його покинула. Спіткнулася й важко приземлилася на свої руки. Вона швидко звелася на ноги.
Джоан заглядала під кущі й підіймала кожну гілку, яка ворушилася, й знову поминула павука, що теліпався на дереві, й минула двадцять дерев, схожих одне на одне, потім побачила пеньок, видовбаний всередині, й довгі зарості плюща, які накрили молоде деревце. Побачила також пластикового привида, неосвітленого, у вигляді дзвона.
Вона зупинилася на занімілих ногах і зрозуміла: щось з нею негаразд. Нахилилася й побачила кров у себе на пальцях. Але болю не відчувала, тож ця кров її не стривожила.
Кейлін перебувала десь зовсім близько, вигукуючи ім’я її сина.
Джоан зосередила увагу на ґрунті, який раніше здавався їй ділянками мертвого листя та гнилого дерева, що нескінченно повторювалися, але тепер, коли вона придивилася до них, то побачила, що деталі різняться. Місячного світла було досить, щоб у ньому побачити гриби та місця, зарослі травою. Балон із досі приєднаним до нього шнуром. Пластмасовий казан відьми, перекинутий, розламаний. Довга смуга білого світла пролягала в темряві. Вона обминула світло й підняла гілки вербового дерева. Повернулася до заростей плюща й спробувала їх підняти. Вони були густі й непроникні — він не мав би шансів там заховатися.