Це не стрічки. Одне світло.
Якийсь чоловік з ліхтариком нахилився над нею.
— Мем? — звернувся він до неї, став навколішки й вимкнув ліхтарика. — З вами все гаразд? — Вона відчула, як щось важко придавило її ногу. — Потримайтеся секунду. Допомога зараз надійде.
Він був у темній сорочці, й щось яскраве блищало на його грудях. Вона подумала, що це, мабуть, містер Сімонс, учитель, коли вона була у п’ятому класі, він читав есей, який вона написала, і сказав, що колись із неї будуть люди.
— Лінкольн, — сказала вона.
— Ваш син?
Чоловік відгорнув волосся з її обличчя й зробив це дуже лагідно.
— Маленький темноволосий хлопчик? — запитав він її.
Очі в неї були заплющені. Вона силкувалася розплющити їх.
— Лінкольн, — сказала вона.
Вона думала, що сказала це.
Час минав. Вона відчула, що її підняли й поставили на ноги. Навколо лунали голоси, але вони не вимовляли реальних слів. З’явилося ще світло. Якісь постаті рухалися навколо неї.
Вона відчула, як маленькі пальчики торкнулися її руки.
Вона трохи змінила позу, й Лінкольн уклав свою руку в її руку. Їй здалося, він назвав її на ім’я. Вона відчула його тепле дихання. Відчула, що його шкіра торкнулася її шкіри й пучки його пальців залоскотали її долоню, розповідаючи їй кожну з тих історій, які вона будь-коли чула від нього.