Власне, дехто й досі каже, що звали її не Сурка, а Хайка. У згаданому збірнику “Співай, Одеса!” - Сарка. А відомий сучасний дослідник кримінальної субкультури Росії Олександр Сидоров, що виступає під елегантним псевдо “Фіма Жиганець”, поклав півжиття аби відновити всі імена героїні найпопулярнішої в ХХ столітті позацензурної пісні - славетної “Мурки”.
Нагадуємо шановним читачам, що предметом дослідження нашої книги є зниклий уже світ маленького єврейського містечка в межах так званої смуги осілості в Україні. Одразу зазначимо, що, як казали наші герої, “аби вкрасти в містечку, не може бути й мови”. По-перше, нема чого красти. По-друге, всі один одного знають, як облуплених. Інша справа - надурити когось на пару копійок чи в борг взяти і забути віддати. То життя! А отак щоби Рабинович узяв наган і пішов грабувати Ціперовича? Та ви що! Це ж вам не Одеса. І не Варшава.
Веселих і винахідливих єврейських хлопчиків-нальотчиків з Молдаванки ми знаємо, перш за все, завдяки двом нашим славетним землякам. Перший - Ісаак Бабель, який там-таки на Молдаванці жив і замість вчитися грати на скрипочці лазив, роззявивши рота, за молодиками з банди Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик, як співалося: “…хай він був бандит, та скільки в нім печаті благородства!”). Другий земляк - теж письменник Михайло Козачинський. На відміну від Ізі Бабеля він таки наважився піти в банду, якийсь час був пострахом не тільки Молдаванки, а й околиць Одеси, втрапив до рук земляків з ГУБЧК, був засуджений до страти, але, з огляду на малолітство (страшному бандюзі було всього 15 років) Козачинського помилували. Були такі дивні часи. Не без допомоги колишнього чекіста, який свого часу взяв хлопця на гарячому, Михайло перебрався до Москви і невдовзі став дуже непоганим письменником. Щоправда, у пам’яті читачів йому судилося лишитися автором одної-єдиної повісті - “Зелений фургон”. Повість витримала силу-силенну перевидань і дві екранізації. А сам Козачинський помер дуже молодим від сухот. В останню путь його проводжав отой колишній одеський чекіст і світової слави письменник Євген Катаєв, він же - Євген Петров, співавтор Іллі Ільфа.
Однак ми досліджуємо не єврейську злочинність, а єврейський народний гумор, відтак - перейдемо одразу (чи нарешті) до нашої Сурки. Тим більше, що біографію цієї бій-баби намагалися відтворити чимало дослідників. І не тільки вже згаданий Сидоров-Жиганець, а й ще один наш земляк, кандидат на Нобелівську премію в галузі літератури Костянтин Паустовський.
Власне спочатку її звали не Сурка, а найімовірніше - Любка. Але про це вже ніхто не пам’ятає. Хоча ще недавно у ветеранських компаніях час від часу хтось затягував після енної чарки: “Здрастуй, моя Любка, здрастуй, дорогая…” - і одразу загоралася суперечка, що “дорогая” - не Любка, а Мурка, вона ж Маруся Климова.
Але нікуди не дінешся, спочатку таки була Любка. Авторство приписують уже згаданому нами раніше одеському поету-куплетисту Якову Ядову. Проте навіть Костянтин Паустовський, що працював із Ядовим у одній газеті, заперечував цю версію.
Що б там не було, але спочатку, в 20-х роках минулого століття, “Любку” заспівала вся Одеса. А коли пісня вибралася за межі міста і загуляла неосяжними радянськими просторами, почалися метаморфози - і з текстом, і з іменем головної героїні. Спочатку Любку перейменували в Машу, що на тодішньому блатному жаргоні власне і означало “кохана, люба”. І вже в 1934-му році московські фольклористи, що досліджували пісенну творчість кримінального світу, зафіксували остаточну нинішню версію - “Мурка”. Найсмішніше, що на “блатній фені” це слово означало “працівник МУРу”, Московського карного розшуку. Тоді навіть приказка була: “Урки і мурки граються в жмурки”.
Але повернемося до Сурки. Одеса вельми своєрідно відгукнулася на таку нечувану популярність своєї землячки. Анонімні автори створили… пародію на цей шедевр міського кримінального фольклору. Любка-Маша-Маруся Климова перетворилася на Сурку, часом Сарку, а трагічні події, оспівані в першоджерелах, набули відверто комічного характеру.
Отже: “Раз пішли на дєло я і Рабинович…”. Що роблять нормальні нальотчики у цьому випадку? Приходять туди, куди намірилися і роблять оте саме “дєло”. А вже потім - в залежності від ситуації - або в ресторані пропивають набуте, або на “малині” зализують рани.
А що роблять наші “злі урки з темного провулка” Абрамович і Рабинович? Вони думають не про справу, а про випивку, ймовірно - про “сто грам для хоробрості”. І заходять до першого-ліпшого “задрипаного буфету”. Та ще й виправдовуються: а чого б не випить бідному єврею, як нагальних справ в нього нема? Себто наліт - то не нагально. Зачекає.