Іншими суттєвими ударами по церкві та її історії стали накази Петра І (1720 року) та Катерини ІІ (1783 року) вилучити по всіх монастирях та архієрейських будинках Російської імперії архіви та звезти їх до Москви і С-Петербурга для «перекладу». Після «редагування» (фальшування), друкарським способом були видані «копії», а оригінали всіх вилучених документів зникли назавжди.
Революція 1917 року призвела не тільки до розпаду Російської імперії. Стала розвалюватися і невід’ємна складова цієї імперії – державна церква.
В Московській митрополії відбулося протиборство митрополита Макарія з усією рештою духівництва. Митрополита було нисильницькі скинуто, у відповідь він за церковними правилами наложив заборону на служіння всій єпархії, яка у червні обрала нового митрополита – архиєпископа Тихона, майбутнього патріарха Московського і всієї Росії (1917-1925). На скликаний при сприянні Тимчасового уряду помісний Собор Макарія не пустили, а Тихона обрали патріархом. Вже в 1922 році стався новий розкол на «обновленців» і «тихоновців». Обновленці, що лояльно ставилися до нової Радянської влади, на Соборі 1923 року проголосили Тихона нізложеним, а Константинопільський патріарх Григорій VІІ (1923-1924) підтримав рішення Собора і написав до Тихона листа з проханням скасувати нове патріаршество. Після смерті Тихона (у 1925 році) нового патріарха обирати було нікому. До кінця 20-х років колишнє державне церковне міністерство Російської імперії розпалося на 4 окремі організації: 1) єдина легальна у СРСР з 1922 по 1927 роки «Обновленська» церква під керівництвом «Священого Синоду Російської православної церкви», 2) «Патріарша» церква, очолювана митрополитом Сергієм Страгородським (1867-1944); 3) «Катакомбна церква» під проводом митрополита Петроградського Йосипа, закатованого більшовиками у 1937 році; 4) «Руська Православна Церква Закордоном», заснована общинами білоемігрантів під проводом колишнього митрополита Київського і Галицького Антонія Храповицького (1863–1936).
А на всіх землях, де відстувала московська цивільна влада, одразу втрачала позиції і московська церква. 12 березня 1917 року було проголошено відновлення Грузинської автокефалії.
Українські православні віряни заявили про свої наміри створити автокефальну церкву на уламках церковного міністерства колишньої імперії на І Всеросійському з'їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) через делегатів від 10 українських єпархій. В середині 1917 року архиєпископом Олексієм Дородніциним видається перший (після царських заборон) молитвеник українською мовою. У грудні владика Олексій висуває ідею звернутися до Константинопільського патріархату про визнання Української автокефальної церкви, як правонаступниці Київської митрополії, що була загарбана Москвою у 1686 році. Однак ця ідея не має урядової підтримки аж до кінця 1918 року.
Всеукраїнський Церковний Собор 1918, скликаний для створення автокефальної церкви, був перерваний наступом більшовиків на Київ 19 січня. 25 січня 1918 було вбито головуючого на цім Соборі митрополита Київського Володимира Богоявленського, який до того встиг позбавити сану архиєпископа Олексія 7 січня «за непослух священоначалія і порушення канонів».
За Української Держави гетьмана П.Скоропадського знову постало питання створення автокефальної церкви, і яскраво проявилася інша проблема. Майже всі цековні ієрархи в Україні були прислані з Москви і залишалися на старих імперських позиціях. Єпископи зголосилися лише на автономію від нового Московського патріархату, але й ту патріарх Тихон не підписав. Більше того, промосковські єпископи виключили з учасників Собору (у липні 1918) всіх прихильників автокефалії. Олексій Дородніцин вмирає у Новоросійську за невідомих обставин у 1919 році.
Після встановлення влади Директорії УНР, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». Перша літургія з читанням Евангелій, псалмів і кантів українською мовою відбулася 9 травня 1919, у день Святого Миколая. Пізніше Василь Липківській (1863-1937) назве цей день «Днем народження УАПЦ». Директорія розпочала активні дії, щоб розв’язати питання автокефалії УАПЦ за допомогою Константинопільського патріархата. До стамбулу було направлено спеціальну місію, проте патриарший престол 1919-1920 року був вільний, і відповідь патриаршего місцеблюстителя митрополита Дорофея від 9 березня 1920 року підтвердила, що до обрання нового патріарха це питання Собором розглядатися не буде.