У 1919 році Києв вдруге було захоплено більшовиками, згодом – денінцями, з якими ненадовго повернувся Антоній Храповицький, а після – знову більшовиками. Богослужіння українською мовою було вкотре заборонено «Священим Синодом Півдня Росії», а після остаточного загарбання УНР Радянською Росією виявилося, що серед прихильників УАПЦ не залишилося в Україні жодного єпископа. Покинуті Константинополем, у ворожому оточення архієреїв колишнього церковного міністерства та атеїстів-більшовиків тієї самої Московщини, віряни та священики УАПЦ мали обрати: або пристати до нової-старої московської церкви, яка сама розліталася на скибки, або висвячувати єпископів серед себе самостійно. На першому Всеукраїнському церковному Соборі у жовтні 1921 року священники рукоположили протоїєрея Василя Липківського у митрополити, а протоїєрея Нестора Шараєвського – у архієпископи УАПЦ. Це, звісно, порушувало канони, але, як ми вже побачили на прикладах минулих подій, канони церкви у критичні часи порушувалися скрізь. Василь Липківський і Нестор Шараєвський висвятили вже 27 нових єпископів для УАПЦ. У 1926 році УАПЦ мала 32 єпископи, більше 3000 священників та 6 млн. вірян. 27 листопада 1937 року більшовики розстріляли 74-літнього митрополита Василя Липківського. Усе священство УАПЦ було винищено протягом 1929-1937 років. Серед живих залишився лише єпископ Іван Теодорович, який у 1925 році за дорученням митрополита виїхав до української діаспори у США і Канаді.
1925 року під патронатом більшовиків в Україні було створено Українську соборно-єпископську церкву, що проіснувала до 1941 року. За задумом Державного Політичного Управління та Всеукраїнської Антирелігійної Комісії, єпископи нової церкви мали бути «суворо канонічними» з точки зору віруючих мас, щоб відкусити вагомий сектор церковного ринку від УАПЦ та патріарха Тихона.
Ще одною православною церквою, створеною за підтримки більшовиків для розпорошення церковного руху, стала Українська синодальна (обновленська) церква, викоренена більшовиками у 1946. Автокефалія Української синодальної (обновленської) церкви була визнана 7 жовтня 1925 р. Православною церквою Росії (обновленською), і за 1925-1927 роки до її лав перейшла половина всього єпископату РПЦ в Україні. Бракувало лише підтримки вірян.
У 1924 році Томос від Константинопольського патріарха про автокефалію отримує Польська та Віленська православні церкви. За рік до того митрополит Юрій Ярошевський загинув від рук московського агента – архимандрита Смарагда Латишенко. Новим митрополитом Варшавським і Польщі став Діонісій Валединський. І тут видибають цікаві речі, приховані з 1686 року. Ось ключева цитата з Томоса про польську автокефалію від 13 листопада 1924 року: «…Написано, що перше відокремлення од нашого Престолу Київської Митрополії та Православної Митрополії Литви і Польщі, як їй підлеглій, рівно як і їхнє включення в Святу Церкву Московії, було виконано всупереч канонічному праву, як і все взагалі, що було складено відносно остаточної церковної автономії Київського Митрополита, який тоді мав титул Екзарха Вселенського Престолу…» Тобто Польській та Литовській православним церквам було даровано автокефалію як складовим часткам-єпархіям колишньої Київської митрополії 1686 року. Чи не означало це, що автокефалію надано ВСІЙ митрополії? Бо у 1919 році заява на надання автокефалії була від об’єднаної УНР-ЗУНР, яку потім розділили між собою Москва і Варшава. Більше того, 75% вірян Польської православної церкви були українцями, і основні єпархії були на землях Волині, Галичини, Підляшшя і Лемківщини. Автокефалію Польської православної церкви було визнано всіма помісними церквами, крім московських уламків колишнього церковного міністерства імперії. Незважаючи на підтримку уряду в проголошенні автокефалії, польська влада вороже ставилась до православ'я. Православні церкви забирались й передавались римо-католикам, стихійні виступи селян на захист церков жорстоко придушувались.
В 1939 році Польшу вчетверте було розділено Москвою і Берліном. Українські та білоруські єпархії відійшли до СРСР, і з Москви зразу ж приїхав архієпископ Миколай Ярушевич – екзарх неіснуючого Московського патріарха з «пропозицією» приїхати до Москви і скласти заяву на вірність Московській церкві. Більшість ієрархів так і зробила, окрім архієпископа Поліського Олександра Іноземцева та єпископа Луцького Полікарпа Сікорського. На частині, захопленій німцями, єпархії залишилися в юрисдикції митрополита Діонісія.