В жовтні 1990 року від новітньої РПЦ виділяється Українська православна церква на правах формальної автономії, а ініціатор цього – митрополит Філарет Денисенко, обирається предстоятелем і отримує титул Київський і всієї України. За кілька місяців до того Філарет був місцеблюстителем та фаворитом на посаду патріарха Московського, але програв вибори.
У листопаді 1991 року Філарет скликає Помісний Собор УПЦ який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність (від Москви), тобто автокефалію Української Православної Церкви. Москва, звісно – проти. Тоді Філарет веде перемовини з УАПЦ про об’єднання двох церков в єдину помісну під юрисдикцією Константинопільського патріарха, як правонаступницю Київської митрополії, неканонічно загарбленої Москвою у 1686. І у червні місяці 1992 року стався об’єднавчий Собор, вислід якого дуже влучно змальований українськими прислів’ями: «Попівські очі та вовчий рот – бездонна яма», «Де два українці, там три гетьмани» та «Піп хоче великого приходу, а сам жде хоч би хто скоріше вмер». Замість двох православних церков на теренах України виникло чотири: 1) УПЦ Київського патріархату з патріархом Мстиславом Скрипником, а після його смерті – Володимиром Романюком (1993-1995) (обидва, до об’єднання – ієрархи УАПЦ) – найбільша з православних церков в Україні; 2) УПЦ Московського патріархату, бо на Філарета Москва наклала анафему, і більшість московських попів в Україні злякалися виконувати своє власне рішення 1991 року; 3) УАПЦ з патріархом Димитрієм Яремою (1993-2000); 4) УАПЦ (канонічна) з патріархом Мойсеєм Куликом (у 2009 році втік з України після секс-скандалу, останні новини на сторінці церкви датуються 2015). Звичайно, за таких умов жодна з церков не могла отримати від Константинопільського патріарха канонічне визначення, а московська гілка й не хотіла цього насправді. (Лише військове вторгнення Москви на територію України, гнів і втрата вірян та розрив патріарха Кирила Гундяєва зі Вселенською православною церквою спонукало деяку частину церковного відділу ФСБ в Україні покинути лави головного московського управління.) Яскравим свідченням тих часів залишилася могила патріарха Володимира на площі перед Софієвським собором. Київського патріарха не дозволили поховати на території київського храму московські попи та їхні місцеві підлабузники, і за іронією долі – керівники ніби-то незалежної країни. Похорон вилився у побоїще між «Беркутом» та вірянами і названий «чорним вівторком 1995». Президент Кучма поклав відповідальність на прем’єра Марчука, і навпаки, а потім обидва - на міністра МВС Кравченка. Згодом, у насильницьких ментовських діях проти людей «ознак злочину не знайдено».
Мало не забув! У 2018 році УПЦ КП, УАПЦ та частина (знов, за рибу гроші!) УПЦ МП на Помісному Соборі православних церков в Україні створили Православну церкву України, яку патріарх Константинопільський «Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем "Святіша Церква України", як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави». Предстоятелем церкви було обрано митрополита Єпіфанія Думенка після того, як другий кандидат – митрополит Луцький і Волинський Михайло Зінкевич, під тиском Президента Порошенка та Філарета зняв свою кандидатуру. (Ходять чутки, що якби митрополитом Київським було б вибрано не Єпіфанія, ми на власні очі побачили би ще один розкол замість об’єднання.)
Нарешті 7 січня 2019 року ПЦУ отримала Томос про автокефалію, який чекала сто років з 1919, змагаючи за Волю та інтригуючи за владу і гроші одночасно. А Філарет отримав до свого 90-річного ювілею подарунок від Вселенського патріарха Варфоломія – роз'яснення, що анафема, накладена на нього ще 1992 року патріархом Московського церковного відділу ФСБ насправді недійсна. І всі православні попи (крім московських), полегшено зітхнули: а ми всі 26 років про це знали, тільки прилюдно сказати не наважувалися!
Ще трохи про анафему. Московські попи свого часу на Мазепу, який розбудовував церкву, накладали анафему за наказом Петра І, який її нищив. Вони прокляли Л.Толстого, але підлабузнювалися до Леніна і Сталіна.