Остаточний розкол християнської церкви на католицьку під проводом Папи Римського та православну під проводом Вселенського Патріарха Константинопольського («Велика схизма») відбувся у 1054 році. Папа Лев ІХ відправив до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу), канцлера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Костянтин IX, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою, який представляв сторону патріарха Михайла Кіруларія. У результаті диспуту Микита визнав свою поразку, але Константинопільський патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях, і на скликаному соборі вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів й порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники папи Лева ІХ, який на той час уже помер. Після цього вони залишили столицю.
Розкол у християнстві був породжений різним становищем церкви у Західній Європі та Візантії. Відсутність централізованої влади у Священній Римській імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Візантійській імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Тому розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
Християнство на Русі починається з князя Аскольда. У 860 році після походу на Царгород для Києва був висвячений митрополит Михайло Сирин та шість підлеглих йому єпископів. Наступна сторінка християнства – княгиня Ольга. Її життя від народження і до смерті овіяно легендами. Розповсюджено версію, що хрещеним батьком Ольги був імператор Костянтин Багрянородний, але до Царгорода у 957 році Ольга прибула вже зі своїм християнським духовником Григорієм, а у 962 році латинянський єпископ Адальберт спіймав у Києві облизня, що спричнило міф про втрату Ольгою влади, бо князя Святослава Хороброго нині безпідставно прийнято змальовувати язичником (і це з таким ім’ям!)
Проте у Х сторіччі існувала ще одна патріархія – Охридська в Болгарії. Пізніше всі її архіви було знищено спочатку Візантією (з 1018 р.), а після – турками (з 1394 р.). З Орхидської патріархії походять Кирило та Мефодій та багато інших місіонерів до Русі та інших слов’янських земель. Перше Болгарське царство намагався захистити від Візантії (чи приєднати до Русі) князь Святослав з 969 по 971 роки. Чи не віддяка це духовним пастирям? Так чи не так, але християнська частина війська Святослава залишилася з ним на о.Хортиця де під час зимівлі навесні 972 р. була знищена печенігами, а язичницька з воєводою Свенельдом спокійно повернулася кіньми 971 року до Києва. Старший син Святослава – Ярополк (955-978) сьогодні теж чомусь вважається язичником, хоча за життя обмінювався послами з папою Бенедиктом VII, а похований був у Десятинній церкві – центральній християнській церкві Києва тих часів.
А от молодший син Святослава – Володимир першу частину свого життя точно був язичником, а прийшовши до влади у 980 після вбивства старших братів прилюдно катував християн. У 988 році після взяття і руйнування Херсонесу Володимир раптом сам приймає християнство від Візантії та запроваджує грецьку релігію державною. Вважається засновником першої в Києві кам'яної Десятинної церкви, в якій за 10 років до того вже був похований його старший брат. (І не питайте мене, як це можливо!) За своє життя Володимир був багатоженцем, гвалтівником та братовбивцею (є версія, що печенізький хан Куря перестрів Святослава теж за навідом Володимира), але за прийняття християнства державною релігією Русі канонізований, як святий рівноапостольний і Грецькою, і Римською церквами.
Під час князювання Ярослава-Софія (пізніше сенс ромейського «Софія» – «Дух Святий» було замінено на латинський «Мудрий») у 1039 році було засновано Київську митрополію під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Збудовано собори святої Софії (не плутати з римською святою Софією!) у Києві та Новгороді на зразок Царгорода. Це був останній князь Русі, який жив до «Великої Схизми» за номінально єдиної церкви.