Першим християнськім місіонером на теренах сучасної Московщини був грек – єпископ Леонтій, що приїхав з Чернігова до Ростова 1073 року і не зустрів там жодного християнина чи князівської влади. Місцеві «обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Оселившись неподалік міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила… щоб убити Леонтія…» [Корсаков Д.А. Меря и Ростовское княжество. — Казань, 1872]
А першим християнином серед майбутніх московитів можна назвати Авраамія Ростовського, одного з вихрещених св. великомучеником Леонтієм мерянських дітей. «Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений… грамоти і з юних літ мав схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро окрему хатину… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепами і заздрістю», і відбувалося його служіння, ймовірно, у 1080—1120 роках.
У 1090 році помирає (а може теж вбитий, як і Леонтій) другий прийдешній з Русі єпископ-грек – Ісайя. Він мав право і висвятив Авраамія у сан архімандрита, і майбутні 60 літ до 1150 року у Моксель (Ростово-Суздальській землі) не бачили жодного християнського єпископа.
1240 року, у Київ прибув із Константинополя новопризначений митрополит грек Іосиф. Під час штурму Києва татарами митрополит Іосиф загинув, а наступні митрополити Русі мали за резиденцію вже інші міста.
У XIII сторіччі столиця Русі поступово зміщується на Захід: Галич, Володимир Волинський, Холм, Перемишль, Львів. А Київ після татарської навали і аж до Синьоводської битви (1360 р.) стає прикордонним містечком на сході Русі під керівництвом тисяцького, бо Чернігівське, Сіверське та Переяславські князівства разом з землями країни Моксель були захоплені ханом Батиєм і приєднані до Золотої Орди. Митрополит Русі слідом за Великими князьми переїхав до нової столиці.
Польський король Казимир ІІІ (1333–1370) у своєму листі до Константинопольського Патріарха називає всіх Митрополитів Русі за 1240–1350 роки: 1) Нифон, 2) Петро, 3) Гавриїл, 4) Феодор. Київський митрополит Петро також згадується серед учасників 13-го Вселенського церковного Собору, який відбувся 1245 року в Ліоні.
В той самий час в Золотій Орді з’являється власна митрополія, що опікується християнами нової татарської держави. Хан Батий після повернення з Каракоруму у 1250 році посилає до Константинополя священника зі своєї ставки, який був з ним з 1243 року та стає першим з ординських митрополитів – Кирилом. У 1261 році Кирило висвячує єпископа Митрофана для нової єпархії столиці Золотої Орди – Сарй-Бату. Сьогодні Сарська митрополія розташована у Москві і є однією з найпрестижних у Московській церкві. Ось Митрополити Золотої Орди у 1250–1353 роках: 1) Кирило, 2) Максим, 3) Петро, 4) Феогност. Московська історія, сфальшована в кінці 18 сторіччя за наказом Катерини ІІ, називає їх «митрополитами Київськими», але всі вони жили на землях Орди. За своє віддане служіння ординські митрополити та єпископи мали відповідні ярлики від ханів з 1238 до 1448 року, а Київ у ті роки, як і раніше, належав Руському (Галицько-Волинському) князівству, Руському королівству чи Великому князівству Литовському, Руському та Жемойтському.
У 1269-1271 роках за хана Менгу-Тимура та митрополита Кирила війська Золотої Орди здійснили похід на Константинополь. Результатом переговорів під стінами міста стало визнання ханів Золотої Орди царями над християнами їхньої землі, а патріарх з ординським митрополитом отримали гарантію існування православ’я в Орді та підтримку в протистоянні з католицизмом. Золота Орда визнала Московське православ’я однією з державних релігій і заборонила у своїй державі сповідувати католицизм.
Сьогодні в «офіційній» історії Київської митрополії, що залишилася нам від Москви, існує плутанина з іменами митрополитів та роками їхнього служіння. Бо в документах Константинопольського патріарха є свої імена і дати, а у Московського – свої. Сподіваюся, що після повернення Київської митрополії від нащадків Фелікса Едмундовича Дзержинського під юрисдикцію Вселенського патріарха правдиву історію цієї митрополії буде відновлено за справжніми історичними матеріалами, а не за «копіями» М.Карамзіна зі зниклих назавжди оригіналів.