Московська ординська церква віддано служила своїм ханам у всіх їхіх завойовничих походах, а в усіх храмах Московського улусу до 16 сторіччя ханів під час молитов називали царями. Московська мова – єдина, де уярмленого селянина називають не за його соціальним станом чи місцем життя, а релігією – «крєстьяніном».
Хочу згадати першого московського митрополита з роду Чингизхана – Алексія (1354-1377), який не рахувався з церковними канонами і, згідно з листом великого Русько–Литовського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, крутив тими канонами, як циган сонцем. За що і відсидів у в’язниці Ольгерда півтора роки, поки не втік. Після його смерті московський хан Сарихозя (він же так званий Дмітрій «Донской») у 1378 році сам призначає новим митрополитом Московським свого духовника – архімандрита Митяя. Митрополит Київський Кіприан за дорученням Константинопольського патріарха намагався вмовити Дімітрія скасувати всі неканонічні рішення, а отримавши відмову — піддав анафемі московського князя.
Після смерті Київського митрополита Кіпріана у 1406 році митрополитом Київським та Галицьким було обрано брата Кипріана – богослова Григорія Цамблака, який прибув разом із Кипріаном і служив у Київській митрополії. Григорія Цамблака висвятили у митрополити без санкції патріарха, собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення взяли участь архиєпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський і туровський. Константинопільський патріарх Євфимій (1410-1416) відлучає Григорія від церкви і накладає анафему, проте вже наступний патріарх - Йосип II (1416–1439), визнає митрополита Григорія і навіть призначає того представником Константинопільського патріарха на Констанцькому соборі.
Митрополит Григорій разом з князем Свидригайло – молодшим братом польського короля Ягайла, князем Олександром Турівським – одним із полководців Грюнвальдської битви, та князем Василем Красним – нащадком першого руського короля Данила,– представляв позицію князя Вітовта на Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.), де по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі. Представникам Литви та Русі вдалося переконати учасників Констанцького Собору, що політика Вітовта проти Тевтонського Ордену узгоджується з настановами християнської церкви.
У 1439 році відбувся об’єднавчий Флорентійський собор Візантійської і Римської гілок християнської релігії. Від Москви на цьому соборі був делегатом митрополит Ісидор. Але в Москві результатів цього собору не визнали, Ісидора вигнали до Риму, а 1448 року цар Улу-Мухаммед призначає на митрополичу кафедру москви рязанського єпископа Іону без згоди та рукоположення Константинопольського патріарха. Московська церква перестає бути канонічною.
З 1448 по 1588 роки Московська церква була неканонічною митрополією і навіть встигла розколотися на іосифлян та нестяжателів зі своїми митрополитами у кожній гілці. Але надлишок митрополитів компенсувався кровожерливістю московських правителів. Наприклад, Іван IV Грозний насмерть замучив митрополита Филипа (1507–1569). Така політика призвела до того, що «Когда сын Ивана IV, Федор, взошел на престол, церковная организация Московского государства, по-видимому, была неспособна подняться из руин без помощи извне. Первая попытка установления церковной самодостаточности окончилась крахом». [В.Лурье. Русское православие между Киевом и Москвой]
У 1588 році османський султан послав до Москви зі Стамбула патріарха Ієремію, де останнього посадили на кілька місяців до в’язниці. Патріархові Ієремії було одразу заявлено: або він особисто проголосить і очолить Московський Патріархат, або ніколи не покине Москви. Константинопольський Патріарх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Священного Собору всесвітнього Патріархату. Проте Собор 1590 року таке знущання над церковними канонами не визнав, і Москві довелося ще три роки тиснути на Східних ієрархів через османського султана та задобрювати їх грошима. Викрутивши руки того разу Патріархові та познущавшись з канонів, Москва купила Патріаршество за гроші у 1593 році.