«1 жовтня в ніч перед Святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу і відступити…» [О.Горбачевський. Українська звитяга. Козацька доба.]
Єрусалимський патріарх Феофан особисто очолив хресний хід і умовив православного гетьмана не руйнувати останнє на ті часи православне царство. Почалися переговори, які завершилися у грудні вигідним для Речі Посполитої Деулинським перемир’ям. Московити повернули захоплені раніше Смоленськ, Чернігів, Новгород-Сіверський та ще 29 міст.
А от рішення «Про релігію грецьку» 1619 так і не було втілено. І в вересні-жовтні 1620 польський коронний гетьман С.Жолкевський без підтримки Війська Запорізького зазнав ніщивної поразки від османів під Цецорою. Насувалася нова велика війна проти Туреччини.
У червні 1621 на козацькій раді в урочищі Суха Діброва (під Кагарликом) було прийнято рішення про участь у майбутній війні на боці Речі Посполитої. Сагайдачний та єпископ Володимирський і Берестейський Й.Курцевич-Булига були обрані послами у Варшаву до короля Сигізмунда III від імені козацького війська і православного духовенства.
Посли подали королю схвалені козацькою радою вимоги: визнання і затвердження нововисвячених митрополита Київського і єпископів, припинення утисків православної церкви та релігії, зрівняння її у правах з іншими конфесіями у Речі Посполитій, скасування посади старшого над козаками з боку польського уряду, визнання влади гетьмана, який обирається загальною козацькою радою.
Король пообіцяв... І Запорозьке Військо виставило під час Хотинської битви у 1621 більше 50 тисяч вояків на суші і на морі. Османів було розбито вщент.
Проте, Київську православну митрополію було визнано сеймом лише у 1632 році напередодні чергової війни проти Москви, для задобрення козаків. Уряд Речі Посполитої видав «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви.
У Москві між тим патріарх Феофан висвятив нового Московського патріарха Філарета Романова (1619), після чого у 1621 році повернувся до Єрусалиму, а «...на зворотному шляхові вирушив через країну татар і цим урятувався від ляхів» [Лызлов Андрей. Скифская история]. Саме тому він не міг висвятити нове духовенство для Київської митрополії 1620-1621 року – це недолуге намагання московитів знову «пролізти поперед батька в...» історію.
Руїна. Після Андрусівського перемир'я (1667), Москва разом із Польщею розірвали Україну по Дніпру, порушивши тим статті Переяславського договору (1654). Разом з територією України фактично навпіл розірвано і Київську митрополію, єпархії якої залишилися на території двох різних держав. Але негаразди Київської митрополії почалися ще раніше. Три єпархії: Полоцька, Смоленська і Могилевська забрані до Московського патріархату у 1654-1657 роках. Це протиправне вторгнення однієї церкви до територію іншої. Москва намагається всіма шляхами урізати церковну владу Київського митрополита, що призвело до того, митрополит Дионісій Балабан (1657–1663) в 1658 році переселився до столиці Правобережної України – у Чигирин, а для Лівобережних єпархій з Москви призначено місцеблюстителя – Чернігівского єпископа Лазаря Барановича (1620–1693). З 1663 по 1675 у Чигирині конкурують одночасно 2 митрополити, визнані королем, а в Києві – 2 місцеблюстителі від Москви. З 1679 Київська кафедра порожня. Українське духівництво активно протидіє московським намаганням посадити свою людину, але і Москва не дає змоги провести вибори нового митрополита.
1684 рiк. Московський патрiарх Йоаким пише листа українському гетьмановi Лiвобережної України І.Самойловичу i ставить питання про обрання нового митрополита Київської кафедри, що знаходиться під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Iван Самойлович хотів поширити свiй вплив на решту України і розраховував у цiй справi на допомогу Московії, але в той самий час слушно боявся втратити автономію козацтва. Сьогодні його політику назвали би в Україні «багатовекторною».
Москва зробила ставку на єпископа Луцького і Острозького Гедеона, що втік зі своєї кафедри на Лівобережну Україну у 1684 – саме його кандидатуру висунули на виборах у Софійському соборі 29 червня 1685 року. Вибори було підготовлено гетьманом таким чином, що право голосу мали не тільки єпископи митрополії, а навіть світські люди, що мали більшість над церковним духівництвом, а самого Гедеона, як і всіх правобережних єпископів не було під час виборів в Києві. Проте, дізнавшись про результати виборів, Гедеон заявив що "готовий прийняти жезл архиєпасторський не вiд кого iншого, як вiд московського патрiарха". 14 грудня 1685 року Гедеон повернувся в Україну з Москви, де його висвятили у присутностi малолітніх царiв Івана та Петра і їхньої старшої сестри – царевни Софії. Йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мiдною оздобою та шестеро карих коней. Згідно церковних канонів за вчинення таких дій патріарх Йоаким та митрополит Гедеон мали бути позбавлені церковного сана. Тому з Москви до Адріанополя (Едірне) поїхали посли від царів і гетьмана – домовлятися з патріархом і великим візирем султана, бо без султана з патріархом домовитися було б неможливо.