Православна церква Османської імперії формально мала 4-х Східних патріархів: Константинопільського, Єрусалимського, Александрійського та Антиохійського, - які складали Патріарший Собор. За канонами «відповідальним» за всіх православних імперії («міллет-баши») був Константинопільський, але фактичним «міллет-баши» був той із трьох патріархів (Александрійський, Єрусалимський, Константинопільский), що мав найбільший авторитет серед візірів султанату та духівництва. До речі, за час переговорів про долю Київської митрополії з 1684 по 1886 кафедра Константинопільського патріарха переходила з рук у руки 4 рази серед трьох ієрархів: Діонісій IV (1682–1684, 1686–1687), Парфеній IV (1684–1685) та Йаків (1685–1686, 1687–1688). А Антиохійський патріарх традиційно був місцевим і національним лідером арбських християн і у зовнішню церковну політику не втручався. Найбільшим авторитетом православ’я на ті часи був Єрусалимський патріарх Досіфей ІІ Нотара (1669-1707) – один з найвидатніших богословів і церковних діячів післявізантійського періоду. Саме до нього, а не до Константинопільського патріарха приїхали посли з Московії та України – за грамотами, що мали підтвердити законність незаконного захоплення Київської митрополії та висвячення митрополита Гедеона у Москві.
Перемовини були жорсткими, важкими і довгими. Досіфей послам відмовив. Посли пішли до візиря. Візир дав наказ виписати необхідні грамоти. Посли повернулися до Досіфея. Досіфей повідомив, що він вже підготував проект грамот щодо зміни статуту Київської митрополії, і послам треба звернутися до Діонісія за самими грамотами. Після отримання грамот московський посол Нікіта Алєксєєв i представник гетьмана Самойловича Iван Лисиця видали патрiарху Дiонiсiю "три сорока соболiв та 200 червiнцiв", а патріарху Досіфею – ще 200 золотих. Візиреві пообіцяли, що попри домовленості зі «Священою Лігою» (1684), Московське цартсво не буде воювати з Туреччиною на стороні Священої Римсткої імперії, Венеціанської республіки, Речі Посполитої та Мальти (збрехали).
Результатами перемовин стало рішення Собору (1686) Константинопільського патріархату у вигляді 2-х грамот: до царів та до всіх вірян України,– а також велика купа грамот від патріархів Діонісія та Досіфея з роз'ясненнями: до царів, до гетьмана, до Йоакима, до вірян Правобережжя та до вірян Лівобережжя. Всі ці грамоти визнавали Гедеона митрополитом Київським, і це єдине, що влаштовувало московську церкву, бо інші умови зводили нанівець сподівання Москви у цій ситуації.
Надам слово В.Лурьє, який добре опрацював зміст всіх цих грамот, а не тільки назви, попри відсутність оригіналів грецькою, а лише видані пізніше «копії перекладів». Ось тезіси грамоти до царів – основної щодо майбуття митрополії:
Ми задовольняємо прохання, виказане в царських грамотах та у прошенні гетьмана Запорозького, хоч воно і протирічить церковним канонам: «соизволихом бытии воли вашей <…>, аще и по церковным уставом сие дело есть возбранено». Тобто, ми говоримо вам «так», але робимо це лише в якості великої послуги.
А саме, це прохання протирічить тим «священним правилам», які «повелевают, яко да сохраняются всякия церкви оправданныя, непоколебимыя и недвижимыя», тобто кордони усіх церков мають взагалі залишатися незмінно в тім вигляді, як вони були споконвіку.
Але ми розуміємо, що практично не завжди можливо наслідувати цей принцип, а зараз православна паства Київської митрополії знаходиться в складному становищі, коли сама її віра підпадає під загрозу. Тому ми схвалюємо хиротонію від Московського патріарха того кандидата, якого було обрано «общим советом оной епархии». Тут віддано рацію головному «практическому» аргументу Москви відносно загрози унії, але окремо підкреслюється, що схвалена лише хиротонія обраного на місці кандидата, а не призначеного Москвою. Митрополита Гедеона справді було обрано на місці, але грамота, не каже про Гедеона, а проголошує загальні засади, вимагає збереження такого порядку в майбутньому (московська влада в своєму вересневому 1685 року посланні до Києва обіцяла те ж саме).