Висвячений в Москві Київський митрополит підсудний патріарху Московському. Таким чином, Московський патріархат стає для Київського митрополита первинною інстанцією церковного суду.
Після було сформульовано найважливішу та абсолютно неприйнятну для Москви вимогу. Цитуємо її повністю з точки зору її виключної важливості:
«Однако для того, чтобы сохранялась там (в митрополії) честь Вселенского престола, и чтобы не было пренебрежения и значительного нарушения в относящихся к нему (церковних) правилах, мы повелели, чтобы в митрополии сей тот, кто будет в то время митрополитом, возносил за священными литургиями на месте патриаршего имени сначала имя патріарха Вселенского, а потом, в соответствии с правилами, патріарха Московского. Последнее по причине хиротонии, которую он получает от (патріарха) Московского, и поэтому должен, согласно правилам, поминать его, а первое – ради памяти древних привилегий Вселенского престола»
«…и да будет отныне и впред сим образом хиротонисание Киевскаго».
------------------------
У другій соборній грамоті – до вірян всієї України також написано, що висвячення митрополита Гедеона порушує загальне правило, згідно якого Київські митрополити ставляться або особисто, або за дорученням патріарха Константинопільського. Але зроблено це під тиском зовнішніх обставин. Визнання Гедеона стало можливим тільки тому, що винні у самоуправстві визнали свою вину та попросили пробачення. Далі надається прощення патриарку Йоакиму, бо свої протиправні дії він зробив задля меншого зла. Єдина мета цієї грамоти – примирити вірян зі вже ставшимся висвяченням Гедеона, щоб єпархії Правобережжя не побігли в унію.
Всі інші грамоти від патріархів Діонісія та Досіфея детально роз’яснюють Соборну постанову 1686 року, порядок проведення майбутніх виборів та висвячення митрополитів, заборону Москві втручатися у самі вибори та церковні обряди під час богослужіння, надають прощення гетьманові за організовані, як було, вибори. Менше всього поваги у грамотах до Йоакима, якому вони передавали титул екзарха Константинопільського патріарха на Русі від Київського митрополита.
Московський патріарх Йоаким Соборну постанову 1686 року відкинув і було впроваджено силове захоплення чужої митрополії. Як виправдання замість канонічних засад московіти посилалися на перекручений їми зміст грамоти Константинопільського собора 1593 року про Московський партиархат та свої «исконные права». Всі єпархії Правобережної України не визнали московського свавілля та до 1701 року перейшли в унію. Одна Могилевська єпархія, яка на той час не мала свого єпископа, не змогла вчинити так само і залишалася єдиною православною єпархією королівства до 1772, коли Польщу було поділено і Білорусь відійшла до Російської імперії. Москві від загарбленої митрополії залишилося тільки 2 єпрахії Лівоберіжжя: Київська і Чернігівська.
1687 підписанно «Вічний мир» між Московським царством і королівством Польським, І.Самойловича скинуто з гетьманства і зіслано до Тобольську. З 1686 Київському митрополиту заборонено називатися «всія Русі», а Чернігівську єпархію переведено до Московського патріархату. Митрополія залишилася лише у назві, і вже третього після Гедеона митрополита напряму присилають з Москви.
Руїна...
В той самий час, коли світська влада Московського царства нахабно пожерає Київську митрополію (всієї Русі), Московська церква переповнена своїми внутрішніми проблемами, що не мають вирішення. Катастрофічно низький загальноосвітній та богословський рівень московських попів призводить до самоізоляції церкви у гонитві за збереженням зовнішніх обрядових ознак (які визнаються «старими»-«добрими»), і, як протидія, опір цієї самоізоляції – намагання світської влади («нове»-«зле») повністю підкорити собі ультра-ортодоксальну церкву, змінити вертикаль влади та обряди, не змінюючи богословської суті, до якої нема діла ні попам, ні царям, бо неосвічені.
1654 року патріарх Нікон (1652-1666) починає перегляд церковних обрядів, а на Соборі 1667 року розкол на старообрядців та новообрядців стає незворотнім та катастрофічним для московської церкви. Лінія розколу мала не географічні, чи етнічні, чи богословські ознаки – вона була горизонтальною з соціальної точки зору. Більшість населення, монашества та низового духовенства відмовилися підкорятися рішенням Собора, а всі архиєреї, крім єпископа Коломенського – визнали, безоглядно підкоришись світським правителям. Неосвіченість московських церковників та фанатизм призводили до смертельних протистоянь з будь-якої культурної дрібнички та все більшого дробління. Самого Нікона у 1666 році було позбавлено сану, а всередині старообрядства два духовні лідери цієї течії: протопоп Аввакум та диякон Федір прокляли та предали анафемі один іншого, сидячи в сусідніх ямах Пустозерського острогу за полярним колом, за кілька днів до своєї страти. Цікаво, що ідеологічними натхненниками «ніконовських» реформ були іноземці. Бродячий єпископ-авантюрист Паісій Лігарид (1610-1678), відлучений від церкви у 1662 Константинопільським патріархом Нектарієм, два східні патріархи: Макарій Антиохійський та Паісій Александрійський, - які були нізложені Собором Константинопільського патріарха Парфенія саме за неузгоджену подорож до Москви у 1666 році для суда над Ніконом, та литвин (білорус) Симеон Полоцький: богослов, поет, драматург,– який з 1670 до своєї смерті у 1680 році був неофіційним лідером московської церкви, а у 1690 році преданий анафемі Московським партиархом Йоакимом. Як казав Дід Панас: «Ось така х-ня, малята...»