Ось такий цікавий відбиток загального стану наукової думки до двадцятого століття: нікому й на гадку не спало, що Всесвіт може розширюватися чи стискатися. Загалом вважали, що Всесвіт вічно існував у незмінному стані або був створений у певний скінченний момент часу в минулому приблизно таким, яким ми бачимо його сьогодні. Почасти це можна пояснити схильністю людей вірити у вічні істини, а також знаходити відраду в думці, що хай навіть вони самі старіють і вмирають, проте Всесвіт лишається вічним та незмінним.
Навіть ті, хто зрозумів, що Ньютонова теорія тяжіння спростовує статичність Всесвіту, не припускали, що він може розширюватися. Натомість вони спробували змодифікувати теорію, зробивши гравітаційну силу відштовхувальною на дуже великих відстанях. Це істотно не вплинуло на передбачуваний рух планет, однак дало змогу нескінченному розподілові зір залишатися зрівноваженим, бо сили притягання між близькими зорями були скомпенсовані силами відштовхування від далеких. Однак тепер ми вважаємо, що така рівновага була б нестабільна: якби зорі в якійсь частині простору хоч трохи наблизилися одна до одної, то сили притягання між ними б зросли й перевищили сили відштовхування, отже, зорі й далі падали б одна на одну. А якби зорі хоч трохи віддалилися одна від одної, то переважили б сили відштовхування й відстань між зорями збільшилася б.
Ще одне заперечення нескінченного статичного Всесвіту зазвичай приписують німецькому філософу Гайнрихові Ольберсу, що 1823 року виклав свої міркування про цю теорію. Насправді ж її досліджувало багато Ньютонових сучасників, і Ольберсова цілком аргументована стаття була не перша. Однак вона зробилася найвідомішою. Все ускладнювалося тим, що в нескінченному статичному Всесвіті майже кожний промінь зору мав би впиратися в якусь зорю. Отже, можна було б очікувати, що все небо сяятиме так само яскраво, як Сонце, навіть уночі. Контраргумент Ольберса полягав у тому, що світло від далеких зір потьмяніло б, бо його поглинула б проміжна матерія. Проте в такому разі сама проміжна матерія мала б нагрітися й засяяти так само яскраво, як зорі. Єдиний спосіб уникнути висновку, що все нічне небо має бути таке ж яскраве, як і поверхня Сонця, — припустити, що зорі світили не вічно, а загорілися в певний скінченний момент часу в минулому. Тоді ще, можливо, поглинальна матерія не розігрілася або ж світло від далеких зір не дійшло до нас. Але перед нами постає питання: чому запалали зорі?
Звичайно, проблему виникнення Всесвіту обговорювали з давніх-давен. Згідно з кількома ранніми космологічними теоріями і юдейсько-християнсько-мусульманськими уявленнями, Всесвіт виник у певний скінченний і не дуже віддалений момент часу в минулому. Однією з підстав для такого твердження була потреба в «першопричині», яка б могла пояснити існування Всесвіту. (Всяку подію у Всесвіті люди завжди пояснювали іншою подією, яка відбулася раніше, проте існування самого Всесвіту пояснити таким чином можна, тільки якщо він має початок). Інший аргумент висунув Святий Авґустин у своїй книжці «Про град Божий». Він зазначив, що цивілізація розвивається, і ми пам’ятаємо, хто зробив який учинок чи винайшов той чи той спосіб. Отже, людина, а також, певно, і Всесвіт, навряд чи існують довго. За дату створення Всесвіту Святий Авґустин визнав 5000 р. до н. е. відповідно до книги «Буття». (Цікаво, що ця дата не така вже й далека від останнього льодовикового періоду, який скінчився приблизно за 10000 років до н. е.; саме тоді, як твердять археологи, і виникла цивілізація).
Але Аристотелеві й більшості інших грецьких філософів була не до вподоби ідея створення Всесвіту, бо в ній відчувалося забагато божественного втручання. Тому вони вірили, що людська раса і довколишній світ існували й існуватимуть завжди. Наведений вище аргумент щодо прогресу античні мислителі також аналізували й дійшли висновку, що в світі періодично відбувалися повені та інші стихійні лиха, які раз у раз повертали людську расу до зародку цивілізації.
Питання про те, чи Всесвіт мав початок у часі і чи обмежений він у просторі, згодом якнайдокладніше розглянув філософ Імануїл Кант у своїй монументальній (і дуже заплутаній) праці «Критика чистого розуму», опублікованій 1781 року. Він назвав ці питання антиноміями (тобто суперечностями) чистого розуму, усвідомлюючи собі, що є однаково переконливі аргументи і для тези про виникнення Всесвіту, і для антитези про вічне існування його. Кантів аргумент на користь тези полягав у тому, що якби Всесвіт не мав початку, тоді всякій події передував би нескінченний проміжок часу, а це, на думку філософа, абсурд. Аргумент на користь антитези зводився до того, що якби Всесвіт мав початок, то цьому початкові передував би нескінченний проміжок часу, а тоді постає питання: чому Всесвіт виник саме в той, а не в інший момент часу? Насправді ж аргументи науковця для тези й антитези цілком тотожні. Вони ґрунтуються на його замовчаному припущенні, що час у минулому нескінченний, незалежно від того, чи Всесвіт існував вічно, чи ні. Як ми побачимо далі, до початку Всесвіту поняття часу взагалі позбавлене сенсу. Перший цю думку висловив Святий Авґустин. Коли його спитали, що робив Господь, перш ніж створив Всесвіт, Авґустин не відповів, що Всевишній, мовляв, готував пекло для людей, які ставлять такі питання. Ні, він сказав, що час — властивість Всесвіту, створеного від Бога, а тому до початку Всесвіту часу не було.
Коли більшість людей вірила в суттєво статичний і незмінний Всесвіт, то питання, мав він початок чи ні, лежало тільки в метафізичній чи теологічній площині. Всі спостережувані явища однаково добре можна було б пояснити і теорією, де Всесвіт існував вічно, і теорією, згідно з якою він був урухомлений у певний скінченний момент часу, але так, щоб здалося, ніби він існував вічно. Однак 1929 року Едвін Габл досвідчився, що, куди не глянь, далекі галактики швидко рухаються від нас. Інакше кажучи, Всесвіт розширюється. А це означає, що раніше об’єкти були ближчі один до одного, ніж тепер. Виходить, що був, певно, той час (приблизно десять чи двадцять мільярдів років тому), коли всі об’єкти зосереджувалися в одному місці, а отже густина Всесвіту була нескінченно велика. Це відкриття нарешті перевело проблему виникнення Всесвіту в наукову площину.
Результати Габлових спостережень свідчили про певний час у минулому (так званий Великий вибух), коли Всесвіт був нескінченно малий і нескінченно густий. За таких умов усі наукові закони безсилі, а отже жодної можливості передбачити майбутнє немає. Якби перед цим і сталися якісь події, вони однаково не змогли б вплинути на те, що відбувається тепер. Тож їх можна знехтувати, бо вони не дають ніяких спостереженнєвих наслідків. Великий вибух можна вважати за початок відліку часу в тому розумінні, що раніші часи для нас просто залишаться невизначеними. Слід підкреслити, що такий початок часу до Габла ніхто не розглядав. У незмінному Всесвіті початок часу — це те, що його має визначити щось суще поза Всесвітом; у такому початку немає фізичної доконечності. Можна припустити, що Бог створив Всесвіт буквально в якийсь момент часу в минулому. Та якщо Всесвіт розширюється, то мають бути фізичні причини його початку. Можна, звісно, уявити собі, що Бог створив Всесвіт у момент Великого вибуху або й згодом (але так, щоб здавалося, наче стався Великий вибух). Однак безглуздо твердити, що Всесвіт створено раніше від Великого вибуху. Думка про те, що Всесвіт повсякчас розширюється, не відкидає Творця, а лише уточнює час Його можливої праці!
Щоб розмірковувати про природу Всесвіту й дискутувати навколо того, чи він має початок і чи матиме кінець, треба чітко уявляти собі, що таке наукова теорія. Я обставатиму за тим, що теорія — це просто модель Всесвіту або ж якоїсь його частини з певним набором правил, що пов’язують величини в моделі з нашими спостереженнями. Вона існує тільки в наших думках і не має іншої дійсності (хоч що ми розуміємо під цим словом). Теорія до́бра, якщо вона задовольняє дві вимоги, а саме: дає змогу точно описувати широкий клас спостережень на основі моделі лише з кількома довільними елементами і робити цілком певні передбачення щодо результатів майбутніх спостережень. Наприклад, Аристотелева теорія про те, що все навколо складається з чотирьох елементів — землі, повітря, вогню та води, хоч вона була досить проста, щоб кваліфікувати, але не давала ніяких певних передбачень. Ньютонова теорія гравітації спиралася на ще простішу модель, де тіла притягаються одне до одного з силою, пропорційною до величини, що зветься їхньою масою, й обернено пропорційною до квадрата відстані між ними. Проте вона дає змогу з високою точністю передбачати рух Сонця, Місяця і планет.