У шістдесяті в нас правила Лейбористська партія Ямайки, але тут Народна національна партія почала торочити країні, що краще — настане і що настане воно з їхньою перемогою на виборах тисяча дев’ятсот сімдесят другого року. І тепер ЛПЯ хоче прибрати країну до рук назад, і ніде не чути жодного «не можемо», жодного «ні». Центр міста — на замку, фараони вже кричать про комендантську годину. Подекуди на вулицях так тихо, що на’ть щури гадають, вилазити їм чи ні. Західний Кінгстон — у вогні. Народ хоче знати, як так виходить: лейбористи втрачають Кінгстон, а Копенгаген усе ’дно за них. Люди мізкують, що це все через Рему — місце між ЛПЯ і ННП, яке голосує проти ЛПЯ, бо ННП обіцяє солену телятину, борошно і більше підручників для школярів. Той, хто поставляє волини в гето, привозить їх ще більше — і каже, що не заспокоїться, поки кожен чоловік, жінка й малюк у Ремі не стече кров’ю. Але обидві партії притухають, коли виходить третя «партія» — ти, і на ТБ, десь з посудної лавки, говориш, що життя твоє — не ті’ки для тебе, і якщо ти не можеш допомогти багатьом людям, то воно, те життя, тобі не тре’. І що ти робиш для гето ще дещо, хоча тебе там і нема. Я не ’наю, як ти це робиш. Може, басом — отим, якого ніхто не бачить, не чує, але відчуває, а хто відчуває; той знає. Але колись якась баба, що говорить сама з собою, раптом розпустить на власному подвір’ї язика й почне проклинати кожен шов сорочки чи трусів, які пере, й заверещить, що втомилася від корупції, всіх цих «ізмів» і «азмів» і що давно настав час великому дереву зустрітися з маленькою сокиркою. Але поки вона цього не каже, а співає, ми знаємо, що за всім цим — ти. Купа народу — і в гето, і в Копенгагені, і в Ремі, і, звісно ж, у Восьми Провулках — теж співає. І двоє, що завозять волини в гето, не знають, що їм робити відтоді, як удару завдає музика, бо музику не можна вдарити у відповідь.
Такі хлопці, як я, твоїх пісень не співають. «Той, хто відчуває, знає», — співаєш ти. Ті’ки відчуття це було в тебе давно. Ми слухаємо іншу пісню, написану в ритмі сталаґ[66], — пісню від людей, яким гітара не по кишені, і нема білої людини, яка б дала її їм. І в той час, коли ми слухаємо таких людей, як самі, до мене навідується Джосі Вейлз, і я жартую, що він — як Нікодемус, нічний злодій. На тринадцятиріччя він дарує м’ні подарунок, який мало не вивалюється з моїх рук, бо вага волини — це особлива вага. Не важка, але особлива — холодна, гладка і міцна. Волина не слухається твоїх пальців, якщо ті’ки твоя рука спочатку не доведе, що може впоратися з нею. Я пам’ятаю, як волина вислизає з моєї руки, а Джосі Вейлз підстрибує. Загалом Джосі Вейлз не підстрибує. «Востаннє таке сталося, коли я собі відстрелив чотири пальці», — каже він і підбирає зброю. Я хочу спитати, чи не від то’о він і кульгає. Джосі Вейлз нагадує м’ні, що він вчить мене, як користуватися волиною, щоб палити з неї у вилупків із ННП, якщо ті щось утнуть, і що скоро настане моя черга захищати Копенгаген, особливо якщо ворог прийде із сусідніх кухонь, а не з навколишніх пустель. Джосі Вейлз ніколи не висловлюється музично, як Папа Ло чи ти, тому я сміюся й отримую від нього ляпас. «Не виказуй неповагу до дона», — каже він. Я хочу сказати, що він не дон, але мовчу. «Готов бути чоловіком?» — питає він. Я кажу, що й так чоловік, але не встигаю скінчити, як він тицяє в мою скроню волину. Клац. Пам’ятаю, я сильно напружився й почав молити себе самого: «Будь ласка, не сци, будь ласка, не сци, не поводься як п’ятиліток, готовий напудити в штани».
Папа Ло завалив би мене так швидко й так різко, наче ця ідея щойно спала йому на думку. Але якби він захотів убити тебе в п’ятницю, він би думав над цим, зважував, відміряв, планував ще з понеділка. Джосі Вейлз інакший. Джосі Вейлз не думає — він просто стріляє. Я дивлюся на чорне «О» дула і знаю: він може завалити мене прямо зараз, а потім сказати Папі Ло будь-що. А може й не сказати. Ніхто не годен вгадати, що в Джосі Вейлза в голові. Все ще тримаючи волину біля моєї скроні, він хапає мене за пояс штанів — і тягне, поки не відлітає ґудзик. У мене тільки троє трусів, більше взяти ніде, і я вдягаю їх ті’ки тоді, як тре’ вийти з гето. Джосі Вейлз хапає за труси — і зриває. Дивиться знизу вгору, тоді згори вниз — і сміється. «Ще не чоловік, але вже скоро, скоро. Я тебе ним зроблю, — каже. — Ти готов бути чоловіком?» — знов питає. Я подумав, він має на увазі політику, ну, щось типу того як питає Майкл Менлі: «Ти хочеш кращого майбутнього, товаришу?» Тож я киваю; він виходить назовні, і я йду за ним вулицею, якою більше ніхто не їздить — надто часто тут стріляють; будинків довкола нема, ті’ки купа піску та блоки, які завезли, щоб збудувати казенні квартири, але тепер, мабуть, уряд цього робить не буде, бо ж ми — за ЛПЯ.
Я йду за ним вулицею до місця, де вона, здається, закінчується, на колії, що розтинають Кінгстон зі сходу на захід. За колією, як стати на південь, ніщо не заважає бачити море. А от Кінгстон може затулити море собою, тож можна жити біля води, але на’іть забути, що ти — на острові. В гето є хлопці, які щодня бігають до моря і пірнають у воду, щоб щось забути. Про них я думаю тільки коли дивлюся на море. Сонце саме сідало, але від нього все ще було жарко, і повітря пахло рибою. Джосі Вейлз повертає ліворуч, і пірнає в маленьку халупу, в якій колись давно рано-вранці вставав чоловік, щоб перекривати дорогу для проїзду потяга. Входити за ним він м’ні на’іть не казав. Коли я нарешті заходжу всередину, він дивиться на мене так, наче ждав цього весь день.
У приміщенні вже темно, і підлога скрипить і потріскує. Він запалює сірник, і я спочатку бачу шкіру, спітнілу і блискучу. Дивно: після запаху поту невдовзі відчувається запах сечі; це сциклиння з підлоги, не надто давнє. Обісцявся отой голий пацан у кутку, що лежить на животі. Джосі Вейлз чи хтось інший прив’язав йому руку до ноги — так, що це скидається на зігнутий лук з людини. Джосі Вейлз вказує на купку одягу на підлозі, а потім волиною на мене: «Підбери. Він, можливо, твого розміру. Тепер у тебе трусів буде четверо», — каже, хоч я не пам’ятаю, щоб комусь говорив, скільки маю трусів. Я нагинаюся підібрати, і тут Джосі Вейлз стріляє. Куля дзенькає об підлогу, і ми з тим хлопцем аж підскакуємо. «Ану пожди, вилупку. Ти ще не довів, що ти — чоловік». Я дивлюся на нього — високий, з лисою головою, яку йому голить щотижня його жінка. Брунатний, самі м’язи, тоді як Папа Ло — чорний і товстий. Коли Джосі Вейлз сміється, він схожий на китайозу, але сказати йому про це не можна — пристрелить, бо китайози мають маленькі, як горбики, члени, не те що чорні чоловіки.