«Бачиш, які багаті в Ремі хлопці? От ти со’ї мо’еш купити джинси, га? „Фіоруччі“[67] якесь барахло. Бачиш, на що тринькає пацан з Реми свої тридцять срібняків?» Джосі Вейлз знає, вважай, усі бренди одягу: йому жінка приносить їх з фабрики, де працює, а фабрика надсилає одяг у Америку, щоб там народ міг форсити в ньому на дискотеках, — от як воно в тій Америці. Всі це знають, бо вона всім розказує. А ти тут, якщо хочеш такий прикид, спершу, бомбоклат, яйця собі відрости. «Ну, вперед», — каже Джосі й пхає в мою руку волину. Я чую: пацан плаче. Він з Реми, а я звідти нікого не знаю. Та й з Восьми Провулків, напевно, нікого б не впізнав, якби зараз побачив. «Ну, вперед», — повторює Джосі Вейлз. Вага волини — особлива вага. А може, це щось інше — відчуття, що коли ти тримаєш волину, то насправді це не ти її держиш, а вона тебе. «Зараз же, вперед, або я тут вами обома займуся», — каже Джосі Вейлз. Я підходжу прямо до пацана, чую, як від нього тхне потом, сечею і ще чимось, — і тисну на собачку. Хлоп не кричить, не верещить і не ойкає, як у кіно з Гаррі Каллаганом, де той убиває хлопчика. Він просто смикається і завмирає. Волина в моїй руці теж смикається, жорстко так, — але й постріл не бабахає, як у Гаррі Каллагана: там луна від нього розходиться аж до кінця фільму, а тут — наче дві дошки по вухах гехнули, і все.
Коли куля входить у тіло, чутно тільки — чмок. Того пацана з Реми я дуже хотів пришити. Я хтів цього понад усе на світі. Не знаю чому. Хтів, і все. І Джосі Вейлз нічого на це не сказав. Сказав лише стрельнути ще раз, щоб напевно, і я стрельнув. Тіло смикнулося. «У голову, дебіле», — каже Джосі, і я стріляю знову. Крові, ллється вона на підлогу чи ні, я не бачу. Волина стає легшою і теплішою. Я кажу собі, що вона починає мене любити. А вбити пацана м’ні було — як раз плюнути. Я про це наперед знав, може, хлопці з гето просто про таке знають. А те, що я блював, то це не через смерть, а через сциклиння з гівном та кров’ю — коли я тягнув труп, щоб скинути йо’о в море. За три дні вийшла газета із заголовком: «Тіло хлопця в Кінгстонській бухті: розправа без суду і слідства». Джосі Вейлз тоді ошкірився і сказав, що я тепер — великий чоловік, такий великий, що аж у газету потрапив, і вся Ямайка мене боїться. Я не відчуваю себе великим. Ба більше: я взагалі нічого не відчуваю. Втім, це теж не бозна яка велич. Джосі наказує м’ні, щоб я нічо’о Папі Ло не розказував, інакше він сам мене вб’є.
Джосі Вейлз
іпер, як всігди, не спішить. Він з білими людьми реально на мазі: він з ними ладить після того, як ’дин з них навчив йо’ стріляти як чоловіка, а не як дурного пацана з гето — так його попервах називав Луїс Джонсон, саме так. Той білий чоловік має яйці, я б так сказав. Якось Віпер підскочив, вихопив перед ним волину — малу бздюшку тридцять восьмого калібру, — і тут єму в горіхи впирається волина куди крутіша. «Я все ’дно мо’у тебе вбити», — ка’е Віпер. «Ти своїм дульцем цілиш мені в мозок, а я своїм дулом цілю тобі в пах, — ка’е Джонсон. — Це ж для ямайця — страшніше смерті, хіба ні?» Віпер витріщився, реготнув, потряс єму руку, навіть за плече його обняв і назвав своїм братом. А як не назвати, коли чоловік годен балакати, як ярді[68]? Я помню, він носив джинси «Ренглер»[69]. Америкос хтів не в Америці видаватися ще більшим американцем, чим у себе дома. Це все було в барі «Рожева леді» на Печон-стриті, між центром Кінгстона і гето Кінгстона; туди щочетверга поставляють свіжих дівиць, та на тому тижні свіжою була хіба ’дна мантелепа дворічної давності, яка, однак, усе ще вигойдується, як хитке бананове дерево. Часи погані, і щодень стають ще хужі, раз на сцені стрип витинає виховниця з ясел. Та Віпер любить трахать і ї’.
Відчиняється «Рожева леді» о дев’ятій ранку, а в музичному автоматі тамечки дві штуки: гарний такий ска із шістдесятих і солоденький рокстеді типу «Гептонсу»[70] і Кена Лазаруса[71]. І ніякого на хрін реґі наших раст. Якщо ще раз стріну то’о вилупка, що не зачісує стріху і визнає Ісуса своїм богом та рятівником, то точно відправлю довбодзьоба до пекла. Запишіть цей жарт на мій рахунок. Стіни тутечки надто червоні для рожевого і надто рожеві для пурпурного, із золотим таким напиленням, яке зробив сам власник. Лерлетт, кістлява мантелепа на сцені, всігди любе потанцювать під «Мамцю Бейкер»[72]. Якогось року — коли «Боні Ем» були на Ямайці — ми виставляли їм сек’юриті; ніхто й уявити не міг, що три жінки та ’дин чоловік з Карибів мо’уть мати аж такий содоміцький вигляд. Тепер щоразу коли ця пісенька доходить до приспіву — «Вона знала, як померти!», — Лерлетт всігди падає на землю і виставляє поперед себе руки, як Джиммі Кліфф[73] з волиною в «Тернистому шляху», і типу стріляє. Мантелепа через це пах-пах виявляє свою досаду. Віпер теж ї’ часом трахав.
Коли танець закінчується, вона натягує назад свої трусики і приходить до мене за загорожку. У мене з бабами правило: якщо в тебе цицьки кращі, а тіло гарячіше, ніж у моєї жінки, ми з тобою домовляємося. А як нє — іди в сраку. Десять років, а я все ще стрічаюся з Вінніфред. Усі свої собачі роки я шукав таку, як вона, — жінка, що породила від мене хлопчика, якого я хотів би вважати своїм сином, бо чоловік не мо’е дозволяти собі розкидатися сім’ям туди-сюди. На тому тижні Віпер заявився із сином від якоїсь жінки з Джунглів, хоча він до пуття й не помне, як ї’ звати. Хлоп — чи то гальмо, чи то почав зарано курити «траву» — всю дорогу пускав слину і хекав, як здоровенний пес. На Ямайці ти маєш бути певен, що ростиш своє чадо пра’ильно. Легка шоколадна глазур без зайво’о підсушування, щоб твоє дитя вчасно пило добре молоко і мало гарне волосся.
— Ну як, ти сьо’дні стоячок?
— Ану пішла з’ідси, засранко! Не бачиш, хто перед тобою?
— Г’споди, та бачу. А де Віпер?
— Я єму що, сторож?
Вона не відповідає, просто йде собі, поправляючи на дупці трусики. Її стопудово в дитинстві мама кидала головою вниз. І не раз. Терпіть не можу, коли люди триндять якесь паскудство. Та ще гірше, коли вони знають надто багато і деруть носа. Мати дотягла мене до старшої школи. На навчання я забивав, але чув і бачив чимало. Я й тепер дивлюся ТБ, Вілла Мейсона[74] і «Я мрію про Дженні»[75], щоранку з десятої слухаю через радіо серіали — хоч вони й бабські. Слухаю й політиканів, але не тоді, коли вони звертаються до мене як до якогось недоношеного ніґера з гето, а коли вони спілкуються ’дин з одним або з білими людьми з Америки. На тому тижні синочок звернувся до мене такою говіркою: «Татусю, ’наєш, чо’я тої ска’?» Я й відвалив йому ляпанця, що він мало не заплакав. «Ану не смій, — кажу, — розмовляти зі мною так; наче ти народився під хвостом у корови».
А цей бісів хлопець дивиться на тебе так, наче ти йому щось винен. У тому й проблема з цими молодими руді. Де вони були, коли в шістдесят шостому гриміла війна в Балаклаві? Та я про це вже й говорить перестав: болить. Усі триндять так, наче вони — з гето, особливо цей. Бачив його кіль’ раз у телевізорі; мені в житті ще не було так стидно. Це ж тре’а, має сті’ки грошей, сті’ки золотих дисків, сліди від помади усіх білих жінок світу на члені, — і так говорить? «Якщо життя моє ті’ки для мене, то воно м’ні не тре’». Ну то, вилупку, готуйся з ним розстатися, бо я сам до тебе заскочу.
А ось Віпер, він інший. У перший день, як вийшов з буцегарні — не в хороший він день вийшов, саме посеред війни, — йо’о задню кишеню аж розпирало. Витягує він, ’начить, з’ідти книжку, а в ній сті’ки червоного, навіть на палітурці, що я був подумав, що в нього, м’ать, з дупи кров тече. Аж то червоне чорнило — від єдиної ручки, яку він стибрив у в’язниці. Я спитав: «Ти що, ще ’дну книжку в книжці написав?» «Та куди мені? А серед моїх братів, — ка’е, — вище всіх — Бертран Рассел[76]: лучче за ньо’о ніхто не напише». Книжку того Бертрана Рассела я досі ще не прочитав. Віпер ка’е: саме завдяки Бертрану Расселу він більше не вірить у Бога, — а я з цим теж маю проблеми.
69
«Ренґлер»
70
«Гептонс»
73
Джиммі Кліфф — ямайський співак і композитор; зіграв головну роль у фільмі «Тернистий шлях».
74
Білл Мейсон — канадський натураліст, автор, художник, кінорежисер та природоохоронник, відомий, насамперед, своїми книжками про каное, а також документальними фільмами про вовків.
76
Бертран Рассел — британський філософ, логік, математик і громадський діяч. Відомий працями на захист пацифізму, атеїзму та лівих політичних течій. Лауреат Нобелевої премії з літератури за 1950 рік.