Я жду Віпера. Чується пісня, теж гітовий запис. Минулого тижня я йому і молодим — Бам-Бамові, Демусу і Геклу — сказав, що ямаєць — це чоловік у пошуках батька, і якщо той у комплект не входить, то він все ’дно буде шукати його в кому-небудь, поки не знайде. От того Папу Ло так і звуть, хоч він не може бути батьком нікому й нічому Віпер каже, що він ослаб, а я кажу: «Ти що?! Роздуплися, роззуй очі. Чоловік не ослаб, він просто досяг віку, коли стоїть сам перед собою в дзеркалі, вже старий, і обидва ’дин одному більше не подобаються, — хоча йому всього лиш тридцять дев’ять». Але в нас тут це вже старечий вік, і в того, хто до нього дожив, є проблема: тепер він не знає, що з собою робить. І починає поводитись так, ніби він уже не з того світу, який своїми ж руками помагав створювати. Не можна ось так ставати в позу Бога і казать: «Щось цей чоловік мені перестав подобатися, давай-но я змию його начисто потопом і почну заново». Папа Ло почав рити надто глибоко і думати, що йому слід бути чимось більшим за те, чим він уже є. І він найдурніший дурень — дурень, який починає вірити, що все може бути лучче. Лучче, звісно, настане, але не так, як він думає. Колумбійці вже дістали мене, кажучи, що втомилися від цих причмелених кубинців, які винюхують забагато з того, що їм тре’ ті’ки продавать; і від багамців толку нема, бо вони самі навчилися варити кокс. Коли вони вперше спитали, чи хочу я спробувати їхній товар, я сказав: «Ні, hermano[77]», а ось Віпер сказав: «Так». «Брате, кокс — єдина штука, за яку я давав у тюрмі», — каже він мені, знаючи, що ніхто в гето не посміє до нього підійти й назвати за це батоном. Той чувак і досі шле йому з буцегарні листи.
Люди, навіть ті, яким видніше, починають подумувати, що Папа Ло ослаб, що йому вже не хочеться вибивати гроші на партію. Що він збирається відійти від справ і дати людині від ННП зайти на територію, а Джунглі з Ремою, всігди охочі до того, що погано лежить, скоро відбілять свої зелені сорочки і перефарбують їх у жовтогарячий. Папа Ло не ослаб; він мислить глибоко, за що політикани йому не платять. Політикани встають на сході й сідають на заході, і нічого ти з ними не вдієш. І ось тут наші шляхи розходяться: він хоче їх, політиканів, забути, а я хочу їх використати. Вони думають, що йому до народу більше нема діла, але проблема в тому, що діло йому якраз є — і він уже втягує в нього Співака.
Уперше вони покликали мене торік. Запросили на зустріч біля Ґрін-Бея. І я їх зразу ж спитав: «А де Папа?» І той, чорний (решта, майже всі, були білі, брунатні або червоні), сказав: «Досить з нас Папи. Час Папи минув, тепер потрібна нова кров». Говорив так, наче його знімали для «Прихованої камери». І раптом цей малий вилупок Луїс Джонсон дістає аркуш паперу — бланк посольства догори ногами, із запрошенням на якийсь банкет, чиста липа, — й, оскалюючись, читає всім з таким виглядом, наче то мало не таємна постанова, що нібито підтверджує якесь лайно щодо мене. І що нібито Папа не дбає про потреби і сподівання цього брудного життя. Але всі ці рагульні засранці не вловлюють, що я теж про це не дбаю... Одне слово, Медельїн — на другій лінії.
І от я даю цьому шахраю Луїсові підсолодити мені своїм «закодованим» планом. Вислуховую, як вони з усмішечками кажуть, що начебто поки сумніваються, чи можна мені довіряти; вдаю, ніби не розумію, коли вони натякають, щоб я дав їм знак, — ну чисто як по Біблії. Прикидаюся дурником, аж поки вони не відкривають усі карти. Луїс Джонсон — єдиний чоловік від посольства, з ким я стрічаюся. Він підтримує зв’язки з чорношкірими. Високий, з каштановим волоссям і в темних окулярах, за якими не видно очей. Я йому кажу, що він нині — в Копенгагені, який називають долонею моєї руки, і цю долоню я, коли схочу, будь-якої миті, можу стиснути в кулак. Я задираю сорочку і показую йому історію шістдесят шостого року. Груди зліва — куля майже біля серця. Шия справа — куля навиліт. Праве плече — поверхнева рана. Ліве стегно — куля відскочила від кістки. Грудна клітка — кулі пошкрябали кістки. Про те, що я думаю послати свою людину в Маямі і ще одну — в Нью-Йорк, я мовчу. А ще про те, що «уо tertgo suficiente espanolpara conocerque eres la mds gran broma en Sudamerica»[78]. Балакаю, як притрушений ніґер, і ставлю тупі запитання типу: «А в Америці що, так-таки всі з волинами? І якими кулями американці стріляють? А чо’ б вам не відрядити Брудного Гаррі до філії на Ямайці?» Хі-хі-хі.
А вони повідомляють мені новину: Співак нібито дає Папі Ло гроші й вони удвох замислюють щось грандіозне, маючи на меті якимось чином знищити всіх людей типу тих, які позвали мене на зустріч. Я вдаю, що Папа Ло не встиг минулого разу розказать мені, як він у Джунглях пришив хлопа й пошкодував, коли дізнався, що той був з випускного класу. І ось я кажу політиканам і американцям: «Звісно, щоб довести, що я — дон над усіма донами, я беруся зробити те, що треба зробити». А один з них каже: «Дозвольте сказати прямо: уряд Сполучених Штатів жодним чином не підтримує будь-якої протизаконної чи підривної діяльності на суверенних територіях сусідніх країн». Поводяться так, ніби я не знаю, що вони вже затівають обман і шукають, з ким би з моїх підручних зустрітися наодинці — як Нікодемус уночі — і наказати йому розправитися зі мною відразу ж, як я виконаю завдання. І от я чекаю тут Віпера — обговорити те, про що можемо говорити ті’ки ми з ним, бо завтра я думаю за декого взятися. Із завтрашнього дня я думаю взятися за світ.
Ніна Берджесс
імнадцять автобусів. Десять мінібусів, серед яких один з емблемою «Ревлон Флекс», що проїхав двічі. Двадцять одне таксі. Триста шістдесят шість автомобілів, здається. І хоч би раз він вийшов зі свого будинку. Жодного разу, навіть щоб дихнути повітрям, подивитися, чи справно несуть свою службу охоронці. Або хоча б сказати сонцю: «Пізніше, брате, не до тебе: ти ж бачиш, я серйозно зайнятий». Ближче до вечора знову під’їхав той тип на лаймово-зеленому скутері — і його знову послали, але цього разу він зліз і говорив з чоловіком на вході впродовж двох хвилин сімнадцяти секунд. Я зафіксувала час. Годинник Денні все ще працює, попри те що якось, заскочивши перекусити в «Терранову», я натрапила на свою колишню однокласницю, — цицьки обвислі, як у втомленої кози, та все така ж пихата сука, — і вона мені повідомила, що «Таймекс» — саме той годинник, «який мій тато минулого тижня подарував Гортензії за п’ятнадцять років бездоганної роботи хатньою робітницею». Тобто сука назвала мене злидаркою. Мені хотілося їй сказати: «Яке, мабуть, щастя бути заміжньою: можна не перейматися своєю зовнішністю», — але замість цього я з посмішкою вимовила: «Сподіваюся, твій малий уміє плавати, — я щойно бачила, як він біжить до басейну».
Прикро, що не винайшли ще телефонів, які можна носити з собою, інакше б я подзвонила Кіммі й запитала, чи відвідала вона вже своїх бідних матір та батька і як нам бути з від’їздом з цієї країни, поки тут не сталося чогось ще гіршого. Знаючи Кіммі, я була майже певна: якщо до батьків вона зрештою і заявиться, то не інакше як у якійсь футболці з написом «Університет Ганджі» та джинсах з вирізом ззаду; маму називатиме «сестричкою», а батька втішатиме тим, що, мовляв, у всьому винна наша вавилонська шитстема[79], а тому й злитися треба не на отих злочинців, а перш за все на шитстему, яка їх до цього довела. Бо ж саме про це всі їхні балачки на збірному місці, званому «Дванадцять племен»[80], у засміченому районі Вест-Кінгс-Гаус, неподалік резиденції представника Королеви. У питаннях сарказму мені не завадило б потренуватися. Можливо, я снобка, але принаймні не лицемірка, що плаває колами (бо ж мені, бачте, нібито нема чим більше зайнятися після того, як моя заповітна мрія переспати з Че Геварою і завагітніти від нього зруйнувалася). Не зависаю я і у Вест-Кінгс-Гаусі, із синочками багатіїв, що нині хизуються немитими патлами, а своєю пихою дістають батьків, знаючи наперед, що через рік-два очолять їхні корабельні компанії й одружаться з якимись сирійськими суками, що тільки-но здобули титул «Міс Ямайка».
79
Шитстема