А він ходить і, зверху поглядаючи, раз по раз каже: «Гей ти! Ти трахатись не вмієш, шуруй додому... Ти теж не вмієш трахатись, теж пішов геть... А ти наче вмієш, отож лишаєшся... Ти — геть, і ти — геть... Ану-ану, в тебе нібито виходить... Вали звідси, батон, а ось ти — лишайся». Це він мав на увазі мене. Хапають нас трьох і кидають у свій фургон, а я все ще голий. Прошу собі бодай труси, і фараон каже: «Окей, знайдемо тобі трусиляки». Мовляв, твоя баба прийшла, принесла. «Ось тільки для гето вони аж надто гарні, тож ми їх собі залишимо». А моїй жінці полісьмен зацідив ляпас і сказав: «Май гідність, перестань трахаться з мужиком із гето». Ось так і сказав. У тюрмі ми тоді простирчали тиждень. Мене копали в обличчя, били палицею, гамселили по яйцях, періщили батогом із цвяхами — він у них називається «букра маса», «білий хазяїн» тобто; а одному хлопу зламали праву руку. І тільки тоді вони вирішили, що з нас годі. І всі ці дні я сидів голий, а вони з мене сміялися.
А на сьомий день сталося от що. Та жінка передумала — мене, мовляв, хтось із Тренчтауну знасилував, тож я від своїх показань одказуюся, — і нас випустили. Ніхто мені ні слова співчуття в тюрмі не сказав, фараони ні за що не вибачилися...
І ось я повернувся в Копенгаген. І коли наткнувся на фараона, який стріляв у повітря й кричав, що він тут закон і порядок, я вже був напоготові, я вже теж мав волину. Їх було двоє. І вони не знали, що в гето я навчився добре стріляти, не гірше за того солдата з «Брудної дюжини»[89]. Пам’ятаю, я дивився те кіно, ще, і ще, і ще. Тож, коли фараони врешті ввімкнули задню й побігли, я стрельнув у обох — одному в голову, а другому всадив кулю в яйця, тож він вижив, та членом більше не скористається до кінця своїх днів.
А далі було от що. Братчики Співака — ні, не він сам, інші — пустили звісточку, щоб ми приїхали до Співакового дому. Це вже саме по собі не хухри-мухри: Патлач тепер перебрався на околицю і кликав до себе тільки тих, кого хтів, — найкрутіших цабе або самих луччих стрілків. Однак Патлача там не було, а були його братчики, і вони покликали туди Гекла, а Гекл сказав, що йому тре’ ще п’ять чи шість людей. У Співака була найбільша хата з тих, які я тільки бачив. Я навіть до стін руками торкався — не вірив, що це зі мною таке в натурі. У перший приїзд я не вельми все запам’ятав, так багацько всьо’о було. Уперше я був на Гоуп-роуді. Уперше бачив білу жінку, що мала вигляд, як раста. Уперше бачив, як живуть люди, в яких є речі. Ось тільки Співак за весь той час жодного разу не показався, а тільки братани і ще ціла купа людей, яких я до цього ніколи не стрічав; були навіть білі. Вони сказали: все просто. У Джем-дауні[90] готуються великі перегони, всі це знають. І ось що там треба утнути. Головний жокей може виграть перегони, а може й не виграть, — але якщо робити ставки на нього, високі, а він раптом програє, то це стільки грошви, що нікому й не снилося, в жодному сні, і навіть у двох. Це така прірва бабла, що кожен чоловік у гето зможе купить своїй жінці по матрацу «Посчепідік»[91] у спецмагазині.
Мені матрац по шарабану. Я лише хочу митися не поза хатою, а всередині; хочу побачити статую Свободи, а ще хочу собі джинси «Лі»[92] — справжні, а не лайно собаче з пришитою биркою від «Лі». Ні, цього мені не тре’. Я хочу грошей — стільки, щоб перестать їх хотіти. Якщо митися зовні, то тільки тоді, коли цього, на хрін, хочу я: митися зовні. Матрац із «Сілі» — лайно, що, нічо’ луччо’о нема? Хочу дивитися на Америку — аж поки знудить, і не виїжджати звідти коли «попросять», а змусити її, суку, зрозуміти, що я можу зробити це будь-якої миті — але тоді, коли я сам цього захочу. Бо мене дістало, що люди, здатні смітити грошима, дивляться на мене як на якусь худобу. Хочу грошей стільки, щоб, тринькаючи ними направо-наліво, мені було по шарабану, — бо в мене їх до фіга. «Викради жокея, перетри з ним і все владнай».
Перегони планувалися на суботу. У вівторок Гекл привіз мене і ще двох на іподром «Кайманас-парк». Щойно головний жокей виходить із тренування й рушає до своєї машини, ми до ньо’о: мішок на голову, штовх у тачку і гайда звідти. Притягли його на старий склад у центрі, що нині стоїть порожній. Гекл запхнув жокею волину в рот — так глибоко, що той аж закашлявся, — і каже:
— Слухай, вилупку, у суботу зробиш так і так.
Жокей тоді злив усі три заїзди. А потім стрибнув на літак до Маямі — і зник, як від чарів. Та згодом пропав ще дехто. Ті четверо, що зібрали гроші в «Кайманас-парку», з братанами Патлача включно. А я, Гекл і багато інших лишилися ні з чим. Узагалі ні з чим. Я думав, що я з них найдужче розгніваний, та потім побачив, як один братан стиснув пляшку з «Горліксом»[93] так сильно, що та тріснула, і йому довелося накладати шви. У суботу ми всі йдемо додому до Співака: той паршивець має віддати, що нам належить. Але Співак — у турі. Наступного разу, коли ми туди йдем, Співак удома, але до нас доходить звістка, що він уже зустрівся з деким із Джунглів. Нам з Геклом про це ніхто не сказав. Тобто нас знову кинули. Ніхто наче й не помічає, коли ми з Геклом робимо так, що зникає один із їхніх. Але тепер скидається на те, ніби дехто вже починає отримувати гроші й усяке інше, — та нас у цьому на паях нема. Даремно я кажу про це своїй жінці — тільки псую їй настрій. Коли я думаю про тих братанів, що втекли за кордон із грошима, я хочу спалити весь той будинок на Гоуп-роуді. Щоб і пелеху від нього не лишилося.
Коли Джосі Вейлз знаходить мене вперше, він цікавиться, чи вмію я управлятися з волиною. Я сміюся. «Я управляю нею лучче, ніж Джо Грайнд[94] — своїм членом», — кажу я. Тоді він питає, чи не проблема для мене стрельнути одного хлопа. «Не проблема, — кажу, — але стріляю я тільки вавилонських полісменів або людей, які мене найобують. Стрельнув уже трьох і не зупинюся, поки не стрельну в десятьох». Він цікавиться, чому саме десяток, а я кажу: «Бо десять — число, яке навіть Бог вважав би поважним». Він каже: «Ну, тоді дуже скоро я годуватиму тебе фараонами, як змію — щурами». А я йому кажу, що мені болить нога, ще відтоді як сидів у буцегарні, вже з рік як болить. А його друг Віпер каже: «Це можна вилікувати прям’ зараз». Після того першого разу я так швидко прилип до кокаїну, що згодом став вимолювати його мало не як дівчисько. А біль минув, минув, як це буває, коли курнеш трохи «трави». Однак «травичка» мене гальмує. А кокаїн — дає розгін. І я кажу: «Стій-стій, це все якось надто добре. Ти даєш мені білий порошок, волину та гроші — за те, щоб я вбив людей, яких і сам не проти пришити, до того ж задарма? Сьогодні що, перше квітня?». А Джосі Вейлз мені: «Ні, братику. Те, що ми колись заллємо Кінгстон кров’ю фараонів, — це точно. Але спершу я хочу крові ще декого».
91
«Посчепідік»