— Може, я просто привид, що говорить з тобою.
— Чому б і ні? Такий, як ти, світу більше не потрібен. Знаєш, відколи я це знаю? З тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року. Політикани не значать нічого. Влада — порожній звук. А ось гроші щось значать. Дають людям те, що вони хочуть. Пітер Нессер думає, що може підіслати когось, хто поговорить зі мною про помилковість моїх шляхів та підходів, — але скажи, хто з тих людців у Кінгстоні не належить мені?
— Джозефе, ти впевнений? Що всі належать тобі?
— Так.
— Усі до одного?
— Мені що, в мікрофон повторити, чи ти глухий?
— Усі-усі?
— Так, до дідька!
— Навіть у Нью-Йорку?
— Особливо в Нью-Йорку. Тому їм, мабуть, і не терпиться, щоб я опинився там.
— Хто, на твою думку, прибрав твого Віпера?
— Ти маєш на увазі когось, крім нього самого? Ця тема, Докторе Лав, починає мені набридати. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що сталося з Віпером.
— Гм. Знаєш, я мав досить приємну розмову з місіс Ґризельдою Бланко, до того як вона зникла з радарів.
— Меделянський картель хіба не розібрався з тією божевільною стервою?
— Ще до того, Джосі. Послухай мене, добре? Це було, коли вона відчула, що насувається невідворотне, і почала шукати друзів. І ось тоді вона розповіла мені про ту банду... тобто групу під назвою «Ієрархія донів» — чув про таких? Більшість з них — Ямайці.
— Так, Льюїсе. Про «Ієрархію донів» я начуваний.
— Ого. А я й не знав, у курсі ти чи ні. Так ось, вона мені розповіла, як в якийсь момент вони мало не підім’яли під себе весь рекет у Маямі. А потім за місяць фактично зникли.
— І?
— І в Ґризельди, звісно ж, було бажання їх позбутися, але розуму на це бракувало. Та й живої сили, яка впоралася б з вами, ямайцями, теж. Для того щоб з вами порозумітися, їй потрібен був не чоловік, а справжня скеля. Бажано такий, що вже жив би в Штатах і міг швидко активізуватися, і, безумовно, мав би до тієї справи належний інтерес. І цей вилупок, Джозефе, був не ти. Mijo, мені прикро, що ти недооцінив його. Він повернув їй Саут-Маямі[574]. А вона віддала йому Віпера. І тоді він вирішив переграти могутнього Джосі Вейлза. Чекав, коли ти налажаєш. Зайдеш у той притон. Чого ти тоді зірвався?
— Бо я ненавиджу смак сцяків.
— Що?
— Нічо’.
— Ні, ти щось сказав.
— Нічого я, бомбоклат, не сказав, Докторе Лав.
— Один чоловік, Джосі.
— Юбі?
— Юбі.
Вісім
просто ні разу не була поблизу, ну... знаєш... ну... — Поблизу чого?
— Чоловіка. Тобто одного з таких чоловіків.
— Як ти дивакувато говориш... Хіба я тобі, сказала, що мій чоловік — один з таких?
— Ви ж сказали, що він — з «Ієрархії донів».
— Не кожен, хто в церкві, — християнин.
— Не впевнена, що до кінця розумію вашу думку.
— Вона не впевнена, що до кінця розуміє мою думку. Ти серйозно? Ти що, завжди так закрутисто говориш? Чи це ти так у білих насобачилася?
— Думаєте, якщо хтось говорить правильною англійською, то це через намагання наслідувати білих?
— Це через намагання наслідувати хоч когось.
— У такому разі, якщо ви говорите недбало, то це означає, що ви справжня Ямайка. Вас це може порадувати: білим ваша говірка набагато миліша на слух, ніж моя.
— Ваша.
— Так, ваша. Справжніх ямайців. Ви всі такі до біса натуральні. І ви... ну ви знаєте. Мені тут, на поверсі, не місце, і мене за це можуть навіть звільнити. Мало того, що я спілкуюся з найближчою родичкою пацієнта, так тепер я ще й влізаю у сварку. Якщо згодом почнуть надходити скарги, мені оголосять догану, якщо взагалі не звільнять. Я справді сподіваюся, що він одужає.
— Хоч’ сказати, що ні разу не бачила бандита? Нащо тобі здалося на нього дивитися?
У неї погляд такий, ніби їй і справді це не байдуже. Брови трохи підняті, рот злегка розтулений, — схоже, її дійсно розбирає цікавість. Мені б повстати проти її зарозумілості, але їй, здається, справді хочеться знати. А в мене немає жодної правдоподібної відповіді. Можливо тому, що мені самій нічого не відомо. Вона встає й відходить від ліжка до вікна. День просто нікудишній. І це такий березень?
— Я не уявляю нікого в цілому світі, кого б я хотіла бачити, — каже вона.
— Я розумію.
— Звідки ти родом?
— З Гейвендейлу.
— Тоді ти точно не знаєш. І зблизька їх нікого не бачила.
— Ні.
— Ну... воно й зрозуміло. Дивишся і розмовляєш, ніби ми тут у зоопарку, а він — горила. Саме час засміятися, таке воно кумедне. Ця гризня між «Ієрархією донів» і «Шторм-групою» кипить уже давно.
— Але нащо переносити її сюди?
— Тобто? А куди ж іще? Тут же сті’ки людей хтять наркоти.
Вона дивиться на мене з виглядом матері, що втрачає терпіння зі своїм дитям. Я хочу сказати, що не якась там ідіотка, але натомість мовчки підходжу до вікна і стаю поруч із нею.
— Хоча тепер воно вже майже скінчилося.
— Що скінчилося? — вимовляю я так тихо, що вона навряд чи мене й чує.
— Всі ці вбивства.
— Як ви знаєте?
— Не так багато лишилося людей, щоб їх убивати. А Джосі Вейлза скоро запроторять в америкосівську тюрму, і надовго. Я зразу це зрозуміла, щойно дізналася.
— А я й не знала, що він у тюрмі.
— Та що ти взагалі знаєш про Ямайку? Там усі газети тільки й писали, що про Джосі Вейлза. Сама читала. Щодня, нові згадки про суд, про слухання, про свідків, про показання, про Таємну раду. Про всіх тих, кого він убив, і як Америка хоче його до себе дістати. Ввімкнеш телик, а там навіть в американських новинах розказують тільки про нього, наче він якась кінозірка. Все Джосі Вейлз, Джосі Вейлз, Джосі Вейлз і... З тобою все добре? Господи Ісусе, дівчино, ти... Я тебе тримаю... Тримаю...
Я киваю і раптом зауважую, що сиджу на стільці біля ліжка отого «дона». Навіть з голови вилетіло, як я туди дісталася, хоча свідомості не втрачала.
— З тобою все добре?
— Води не тре’.
— Га?
— Це в серіалах людям завсігди підсовують воду і кажуть всяку фіґню.
— От дідько! Дівчинко моя, це ти чо’о, свідомість втратила й почала балакать по-ямайськи? Отакої!
— Та ні, я не втрачала свідомості.
І тут вона починає реготати, та так голосно, що як би не прийшов до тями отой її «ієрархічний дон». Регіт переходить у сміх, потім — у смішок, потім її груди просто беззвучно підіймаються. Щось мені підказує: в якийсь момент я перестала бути для неї об’єктом сміху.
— То коли ти востаннє тринділа по-ямайськи?
— Та я по-ямайськи триндю весь... А знаєте... знаєш коли? Минулого тижня, коли той квадратний бомбоклат, що заправляє «Райт рейдом» у Бронксі, спитав, як високо під спідницею в мене закінчуються білі панчохи.
— От бомбоклат! А ти ему чо’ сказала?
— Дальше, ніж ти зможеш дотягтися, квадратний шмат лайна.
Голова вже ніби не паморочиться. Здається. Точно навіть не знаю, чого мені стало зле. А потім вона каже:
— Цікаво, а сам процес у телику показуватимуть?
— Який ще процес?
— Ти що, не дочуваєш із першого разу? Над Джосі Вейлзом.
Знаєте, як можна зрозуміти, що жінка напускає на себе байдужий вигляд? З того, як вона розпрямляє і без того пряму спину, починає гратися зі своїм кольє, і відвертається (навіть якщо на неї ніхто не дивиться), і туманно усміхається, ніби їй щось смішне розповідає привид. Усміхається доти, доки від усмішки не лишається й сліду, а губи викривляються в гримасу, більше схожу на вишкір. Саме таку жінку я зараз нишком розглядаю в дзеркалі по інший бік ліжка, на якому лежить отой з «Ієрархії донів».