ього разу Моніфа Тібодо зважилася. Мати зрозуміла це з її голосу, в якому відчувалося щось остаточне. Правда, це остаточне їй доводилося вже чути раніше, але саме так поводяться такі, як Моніфа: їхнє остаточне — непевне, щотижня воно означає що-небудь нове та інше настільки, що коли здається, ніби вже нижче людина не може впасти, вона зісковзує на нову глибину — таку, яка її бідній матері й не снилася. Однак тепер рішучість дочки чомусь сприймалася інакше, ніж раніше, хоча ситуації мало чим відрізнялися. Дочка збиралася покінчити зі своєю звичкою завтра.
Про це вона заявила своєї матері, Анджеліні Дженкінс. Повторила це своїй найкращій подрузі Карлі, що перестала з нею товаришувати три роки тому, коли знайшла Моніфу у своїй ванній кімнаті з голкою між пальцями ноги. Сказала і своєму бойфрендові Ларрі, який колись хотів з нею одружитися і дійшов навіть до того, що зводив її в „Зейлз“[575] вибрати обручку — такий ось сюрприз. Враження було таке, ніби Моніфа повернулася з програми реабілітації та поставила перед собою мету спокутувати і залікувати душевні рани, нанесені рідним та близьким.
Порвати зі своєю пристрастю Моніфа збиралася завтра. Але розрив насамперед означав подолання саморуйнівної пристрасті до наркотиків і відходу від того, що її рідна мати називала „блуд із креком“. У випадку з Моніфою „завтра“ завжди означало „не сьогодні“. Кинути завтра вона збиралася й кілька місяців тому. І за п’ять місяців до цього. І за сім місяців до того. І півтора року тому. Цього ж разу під „завтра“ малося на увазі 15 серпня 1985 року.
Станом на 14 серпня 1985 року Моніфа берегла себе вже майже тиждень. Недоучка із середньої школи Стайвесанта, вагітна у сімнадцять, вона, по суті, уособлювала нещасливу долю дівчини в гето, але сюжет її життя був більш заплутаним і суперечливим. Школу вона кинула, склавши іспити майже на відмінно; дитину виношувала майже не торкаючись до наркотиків. Росла, кочуючи між квартирою матері в пуерториканському Бушвіку і ріднею в Бед-Стаї та Бронксі. За словами її сестри, Моніфа відчайдушно прагнула уникнути життя, яке їй нав’язувала сама доля».
— «Життя, яке їй нав’язувала сама доля»? Ти уявляв себе великим письменником, коли таке писав?
— Босе, а що він мав на увазі під «берегла себе»? Що дівка була содоміткою, чи що?
— Рен-Доґу, гадаєш, що будь-яка жінка, яка не дає чоловікові, вже й содомітка? По-перше, правильний термін — «лесбіянка», і по-друге: «берегла себе» тут означає «злізла з коксу». Моя дівка теж уже тиждень не дме крек.
— Я-я-ясно.
— Я ось що хочу знати. У першій частині ти говориш, що було вбито одинадцять людей. Тоді чого ти пишеш ті’ки про сім?
Я не знаю, відповідати мені чи ні. П’ять хвилин тому я сказав їм, що мені потрібно попісяти, і Юбі відповів: «Я тебе не спиняю». Та в ту мить, коли я підводився, Рен-Доґ заліпив мені кулаком в обличчя, розхитавши лівий моляр. Перед цим Свинячий Хвостик стусаном збив мене на підлогу. А ще до цього, коли Юбі сказав Рен-Доґу зайнятися мною, той, схопивши мене за сорочку, її порвав. Потім хтось ззаду вдарив мені по голові, і я гепнувся коліньми об підлогу. Не пам’ятаю, як і коли з мене стягнули штани й черевики; потім мене за руки потягли на верхній поверх, при цьому моя голова, стукаючись об кожну сходинку, викликала загальний сміх, зойки та йойки, вже й не знаю чому. Рен-Доґ обхопив мене за шию і ось ми в санвузлі а хтось знову засміявся і він мене штовхнув а я за інерцією зробив крок назад спіткнувся і впав у ванну але спробував піднятися однак він до біса сильний і він знову схопив мене за шию при цьому я невпопад махав кулаками дряпав і бив його а хтось знову розсміявся і штовхнув мене під кран і відкрутив його на повну. Струмінь ударив по лобі й по очах я намагався згадати що потрібно затримати дихання але вода все одно лилася в ніс та рот і щоразу коли я намагався заволати рот заливало. Я відчував як на мої груди тисне черевик і не міг поворухнути рукою а вода хльостала сікла і била мене по губах по зубах щипала очі та ніс і я став захлинатися пирхати й плакати, але він все одно тримав мене за шию і це все що я пам’ятаю. Отямився я весь мокрий на стільці в трусах від надсадного кашлю. Юбі жбурнув мені «Нью-йоркер» і наказав читати.
— Мені... Мені справді треба попісяти. Справді треба...
Вони дивляться на мене і гиготять.
— Будь ласка... Будь ласка... Мені треба до вбиральні.
— Так ти тільки-но звідти, пацанчику.
І всі регочуть.
— Будь ласка. Мені треба...
— Ну то сци, дурню.
Я на табуреті, але я як-не-як чоловік, і я хочу сказати: «Я усе ж чоловік і ви не смієте поводитися так з людьми, і я...». Я хочу спати, дуже, але я хочу стояти й триматися, просто щоб показати їм, що я дещо можу, але я багато чого не можу, не можу навіть згадати про глибоке дихання, а очі печуть, — і мокрі труси спереду стають теплими й жовтуватими.
— Босе, він чо’о, реально напудив?
— Він що, шестирічний? От сцикун.
— Схоже, таки не зміг утриматися. Хлопчика слід покарати.
І знову регіт. Регочуть усі, крім Юбі. Мені щохвилини доводиться терти очі, бо зір мутніє. Та я беруся читати — повільно, бо, коли я дійду до кінця статті, вони мене прикінчать. Я відчуваю, що тхну, і відчуваю на ногах власні сциклини.
— Інформацію про інших чотирьох я знайти не зміг. До того ж сім — нормальне натуральне число.
— Манюній лялі треба підгузок, — каже Рен-Доґ.
— Далі, — каже Юбі.
Рен-Доґ підходить до мене, і я відсуваюсь так різко, що падаю. Він піднімає мене, і в мене знову мимоволі течуть сльози, а він каже:
— Збери себе докупи, хлопчику... Тепер читай далі.
— «Але... але... але... але ось... але ось з’являється якийсь хлопець...»
— Брателло, з останнього речення. Думаєш, ми його все ще пам’ятаємо?
— Виб... вибачте.
— Та все гаразд. Візьми себе в руки. Ми нікуди не поспішаємо.
— «За сло... за словами її сестри, Моніфа відчайдушно прагнула уникнути життя, яке їй нав’язувала сама доля. Але ось з’являється якийсь хлопець. „Завжди з’являється якийсь довб... хлопець“, — каже її сестра. За склянкою крем-соди в закусочній „Шелліз“, що у Флетбуші, вона встигає двічі поплакати. Приземкувата, круглощока і...»
— Чому ти описуєш її саме так — як лахудру з гето?
— Га? Я не розу...
— «Приземкувата», «круглощока» і — я пам’ятаю далі — «...темношкіра, із кучериками, кінчики яких ніби обскубли». Ти думаєш, білий хлопе, їй сподобається читати таке?
— Це що...
— Саме так: це що?
Він стояв позаду мене, а я щосили намагався не тремтіти. Щоразу, як я розтуляв рота, обличчя судомило болем.
— Тобі б сподобалося, якби я написав: «Александр Пірс вийшов з санвузла, обтрушуючи сцяки зі свого дюймового члена»?
— Ви... ви говорите мені, як писати?
— О, тепер я бачу: розумник Александр Пірс нарешті приходить до тями. Я кажу, що нічого не знаю про твій член. А ти нічого не знаєш про волосся чорних жінок.
Його рука на моїй шиї. Він її лише обхопив. Його шкіра не ніжна, бо я відчуваю на ній мозолі, але й не шкарубка. Тоді він злегка натискає.
— Ти мене все ще не розумієш? Мені треба, щоб ти зрозумів: я з тобою не граюся. Я той, хто відріже тобі голову і відішле її твоїй матері. І я кажу це не ради красного слівця. Ти розумієш мене?
— Так.
— Ну то скажи.
— Що сказати?
— Скажи: «Я тебе розумію».