— Я тебе розумію.
— От і добре. Читай далі.
З хвилину я кашляю.
— Гм... «...ніби обскубли. „Мані-Лав якраз збирався звалювати, тямиш? А вона зайшла в Бушвік, типу попрощатися. Це ж ясно, як день, в’їжджаєш? Типу, вона ж була до біса розумною...“»
— Ха-ха. Ніщо так не видає в білому білого, ніж коли він пнеться зображати чорну дівчину.
— Е-е... «...„вона ж була до біса розумною. І тут, як нізвідки, з’являється той вилупок і губить її життя. В її вбивстві я навіть не звинувачую наркодилера. Я звинувачую його“. Невідомо, чи на крек її підсадив той самий бойфренд, але до 1984 року Моніфа вже була в цілковитому полоні своєї згубної пристрасті, — незадовго до того як крек опинився на піку популярності, із середини до кінця вісімдесятих. Надходження наркотику, попит на який у Нью-Йорку так швидко злетів до небес, можна відстежити, бо його контролювали кілька людей. Зокрема банда, яка вбила Моніфу.
Для наркоманів, що вирішили покінчити зі своєю згубною пристрастю, цілком типово, так би мовити, наостанок повеселитися. Фактично Моні...»
— Годі вже про цю бідолашку. Читай нижче.
— Окей... Де саме?
— Там, де ти розповідаєш про «точку». Здається, у другій частині. Адже це там про вбивство номер два? Друга частина в тебе більш-менш правдива. Ти хоча б не корчив із себе розумника, не хизувався гарними слівцями. Переходь ближче до вбивства під номером три.
— A-а... ну... е-е... секундочку.
— Ти що, власної розповіді не знаєш?
Він на мить стискає мені шию.
— Окей, окей. То звідки?
— Де про «точку».
— Дякую. «Є Бушвік, помітний на рівні вулиці, на рівні крека, але все це зникає, варто лише підняти голову 3 усім своїм наркодилерством, зв’язками, вуличною проституцією, шахраями, наркотою, сутенерством та реперством, Бушвік усе ще лишався одним з тих рідкісних місць у Нью-Йорку, де згори на тебе дивиться Золочене століття[576]. Занепалі твідівські[577] маєтки м’ясників-мільйонерів з вишуканими колонами і важкими фасадами, скопійованими з європейських палаців та облицьовані імпортною цеглою та ліпниною. Залишки кухонних вікон і зовнішніх пожежних драбин, кухонних ліфтів і потаємних ходів усередині. Бушвік наче був збудований та заповіданий від баронів-розбійників[578] майбутнім баронам креку.
Цегляна будівля з червоної цегли на розі Ґейтсу та Сентралу, в якій була влаштована крек-точка, все ще зберігала свою претензійність та величавість. Сходи з двох боків вели до двох вхідних арок, а між ними розміщувалася третя, широкі вікна над якою відкривали погляду те, що колись було просторою вітальнею. Обидва входи все ще виділялися зеленою фарбою. Решта ж будинку скидалася на декорацію фільму жахів: там, де раніше милували око „французькі“ вікна, зяяли провалля; дірки забиті фанерою, закладені стосами газет; інші вікна забиті навхрест прогнилими від негоди дошками; весь перший поверх обквацяний графіті; бродячі пси риються в кучугурах сміття. До 1984 року верхній поверх став таким небезпечним, що якийсь наркоман, провалившись крізь дерев’яну підлогу напоровся на цвях. Він стік кров’ю і провисів там мертвим тиждень, поки хтось не викликав поліцію...»
— Боже ти мій, білий хлопе, ближче вже до вбивства, га? Ти не бачиш — Рен-Доґ устиг задрімати?
— І справді, — підтверджує той, драматично позіхаючи.
Я читаю:
— «Для наркоманів, які вирішили покінчити зі своєю згубною пристрастю, цілком типово, так би мовити, наостанок повеселитися, тож не дивно, що Моніфа того вечора попрямувала на крек-точку. Але навіть знаючи про це, її друзі все ж вважали, що від завтра вона знов „берегтиме себе“. Для тих, хто вживає крек, притон на розі Ґейтсу та Сентралу був своєрідною Меккою...»
Усі на кухні дружно стогнуть.
— Боже ти мій, білий хлопе, ти реально так написав? — запитує Юбі.
— Написав що?
— Ну, це. Ти що, порівняв одне з найсвятіших місць на землі з наркопритоном? Можливо, оцей ось уривок треба прибити цвяхами до твоїх грудей і поставити тебе біля «Нації ісламу»[579].
— Та я не хотів...
— Та ти не думав. За таке варто пустити тобі кулю в лоба. Довбаний дурень. Така безвідповідальність...
— Я не думав, що якийсь наркодилер роздує з цього таку драму...
Він вибиває з-під мене табурет, і я падаю.
— Вставай.
Я намагаюся піднятися, але живіт знову розривається від болю, і я завалююся на бік. Не можу навіть дихнути. Юбі роздратовано дивиться на мене. Я знову підводжуся — на коліна, підтягую до себе табурет і сідаю. Одна частина мене сподівається, що на щоці слина, а не сльози, а друга... другій уже байдуже.
— Читай далі. Читай.
— «...Лише за два квартали від дилерів, але все ще на Сентрал-авеню. Ніхто не може підтвердити її зв’язку з Джі-Мані — колишнім місцевим дилером, якого вигнали з його кола за те, що він сам забагато вживав, — але їхнім зв’язком була пристрасть до креку. Джі-Мані — наполовину мексиканець, з густою кучерявою шевелюрою та чарівною усмішкою — за словами братів, перед тим як почав вживати крек, також мав амбіції. Того вечора, приблизно о восьмій, брати бачили, як він з кимось пішов; той „хтось“ скидався на юнака, але це була Моніфа, одягнена в байку з каптуром і мішкуваті джинси — не для того, щоб бути схожою на хлопця, а щоб приховати свій живіт (вигляд вагітної жінки міг змусити замислитися навіть запеклого наркодилера: збувати їй дозу чи ні).
У такому старому маєтку, як на Ґейтс-стриті, багато кімнат, закутків, проходів та коридорів, тому тут можна було і складувати крек, і продавати його, курити, ширятися, і навіть розплачуватися за нього тілом — усе під одним дахом. Джі-Мані зафрахтував спальню на другому поверсі біля сходів — єдину, де збереглося ліжко, — а Моніфа, насунувши на голову каптур, купила на вулиці крек. Колотися вона вважала за краще наодинці, але курила зазвичай разом із Джі-Мані. Усамітнившись у кімнаті другого поверху, вони й гадки не мали, що там, унизу, вже розгорілося пекло. На крек-точку увірвалася банда, пов’язана з наркодільцями, які контролювали більшість вулиць Бушвіку, і почала вбивати всіх підряд. Уже упав без духу проповідник Боб, який готував суміші на кухні (точніше, на тому, що від неї лишилося), а за мить не стало й Містера Сі. Наркомани на першому поверсі були в паніці: з одного боку, треба рятуватися, а з іншого-як же кинути свої люльки, шприци та ампули? Як їх потім знайдеш у темряві? На другому поверсі в кінці коридору з вікна вистрибнула жінка, зламавши обидві ноги. Зовні прямо під їхніми дверима впав ще один чоловік з двома кулями в грудях з „Ґлока“ і ще одного напівавтомата. Банда вибила двері, і Моніфа отримала кулю в голову; силою пострілу її відкинуло на ліжко, а її вагітний живіт випнувся над матрацом мертвим горбиком. Джі-Мані, ще не зрозумівши, що відбувається, підхопив її люльку і в цей момент дістав кулю й сам.
Банда на цьому не зупинилася і вбивства тривали. Ці люди називали себе „Шторм-групою“; поліційні протоколи показують, що саме вона орудувала на тій крек-точці. Можливо, масове вбивство було своєрідним застереженням. Хоча один зі свідків стверджував, що стрілянину вела не банда, а один з її учасників, можливо ватажок. Однак усе засвічувало почерк, характерний саме для банди „Шторм-група“ — нетривкого союзу ямайських головорізів, що постав на насильстві, властивому третьому світу, і на колумбійських наркогрошах; злочинний синдикат, що лише за кілька років став грозою всього Східного узбережжя».
Юбі забирає в мене «Нью-йоркер».
— «Частина 4: Ті-Рей Бенітез і джемдаунський слід». Ти цей шмат уже надіслав?
576
Золочене століття — історично короткий період піднесення економіки США у 1865-1893 роках, після громадянської війни та реконструкції Півдня. Назва походить із книжки Марка Твена та Чарльза Ворнера «Золочене століття» й обігрує термін «золоте століття».
577
Вільям Твід (1823-1878) — сенатор від штату Нью-Йорк, ім’я якого стало загальним для позначення політичної корупції.
578
Барони-розбійники — феодали, що чинили розбій на дорогах; у другій половині XIX століття — американські капіталісти, що нажили свої статки нечесним шляхом.
579
«Нація ісламу»