Розбили йому ліву лінзу в окулярах (вони тепер із тріщинами, однак Віпер їх і досі так носить, хоча може й замінити). Тягнуть його в якусь камеру, де він ще не був. Здирають весь одяг, аж до трусів, і прив’язують до койки.
Фараон питає: «Знаєш, вилупку, що таке Електричне Буґі?» Один підходить із дротом від тостера. Зі шнура стирчать дві жили. «Будеш у нас батоном», — каже. Інший хапає Віпера за член і однією з жил обмотує головку. Штекер пхають у розетку, але нічого не відбувається, — аж поки хтось із них не починає торкатися другою жилою: до кінчиків його пальців, до ясен, губ, сосків, задньої дірки. Віпер мені про це нічого не розказував, але я знаю.
Для Віпера буцегарня була чимось геть новим. Вона зламала його, змінила цілком. Я чув, першого тижня у тюрмі всі намагалися триматися від нього якомога далі, бо поранений лев більш небезпечний за здорового: кожен здатний його взяти, от тільки ризикує відправитися разом з ним до пекла.
Віпер може цілу розмову з тобою провадити самими очима. І досі може, і це одна з причин, чому з ним найкраще ходити на справу. Він на одному боці крамниці, я на іншому, і через два кліпи й один позирк ми обидва знаємо: він бере на себе задні двері, я беру прилавок — і стріляємо в будь-кого, хто сіпнеться полізти в штани чи до себе в торбу. На Волині Віпера п’ять зарубок зліва, і жодної — справа. Кожна зарубка — фараон. І...
— Йоу! Йоу, Джосі! Вернись, братане, ти потрібен планеті Земля!
— Віпере? Ти коли встиг заявиться? Я тебе й не помітив.
— Та хвилин зо дві тому. Вважаєш, це гарна ідея — отак ширяти думками понад хмарами, сидячи в цьому барі?
— А що?
— Хм? Та так, нічо’. Чувак типу тебе може й відволіктись, коли за тобою є кому приглянути.
— Чо’о ти так спізнився?
— Ти ж мене знаєш, Джосі. У кожної дороги свій шлагбаум. Так з якого світу я тебе повернув?
— Із Плутона, не інакше.
— Ясно. Там, де баби мають по одній циці та дві поцьки?
— Ні, чуваче, це більше схоже на «Планету мавп»[117].
— Отже, можна всадити їм зразу в обидві...
— Ой, не починай знову про трах з мавпами, Віпере.
— І чо’о ні?
— Про це вже в усі дірки триндять твої братчики-атеїсти: еволюція і всяке таке.
— Ні, чуваче, тут ми з великим Чарлзом Дарвіном розходимося. Братчику, ніхто від мавпи не походить. Ну, хіба що Фаннібой: йо’о точно якась горила на світ привела.
— Віпере, йоханий бабай!
— Що? Що?
— Братчику, у мене ж пива в склянці було більше половини, це стопудово!
— Радий за тебе.
— Гей, бомбоклат, ти що, пиво моє лигнув?
— Так воно ж у тебе без діла стояло. А моя бабця, знаєш, як любила казати? Раз довго стоїть, значить, уже спільне.
— А твоя бабця знає, що ти тільки-но випив проносне?
— Та ну тебе! Розказуй, чо’о прийшов?
Віпер нині балакучіший, ніж зазвичай. Може, через цей бар, де випивка розв’язує язики всім, крім мене. Він знає, що я терпіти не можу, коли треба вирішувати питання, а він під кайфом. Віпер каже, що кокс згладжує кути, але все це буза, якої він наслухався від свого білого дружка з буцегарні — отого, що сів за наркоту, коли на нього навалилося посольство, — або ж насмикав з фільмів, і тепер несе всяку фіґню. У такому стані він знаходить бійку навіть там, де її нема. Та ще й параноїком стає — ще більшим, ніж Юда, коли той ховався, зрадивши Христа.
— Гей, Джосі, то твій «Датсун» зовні? Там сидить чоловік. Третя година.
— Йоханий бабай, що ти мені тут городиш? До чо’о тут мій «Датсун»?
— Той чоловік, третя година.
— Скі’ки разів я мушу казати: не діставай мене цим гівном з американських детективів?
— Ну, добре, мудило. Чоловік позаду тебе, праворуч... та не дивись ти. Високий, темний, бридкий, губа, як у риби, висить. Сидить у барі, але ні з ким не балака. Уже тричі сюди зиркнув.
— Може, він — як ти?
Віпер пильно подивився на мене. Майнула думка: зараз він ляпне щось таке, за що я його вилаю. Хоча Віпер заслужив право творити все, що йому заманеться, навіть пов’язане із содомією. Про неї він торочить весь час, але не прямо, а манівцями, типу езоповою мовою, загадками та натяками. Все це він складає «на грецький лад» (його слова, не мої), — хоча що там від Греції, я не розумію. Але це не означає, що він буде терпіти, коли хтось спробує відповісти йому тим же. Він не спустить, якщо хтось скаже що-небудь про нього самого, навіть якщо це відомо всім.
— Чуваче, та це ж батон, — каже він. Я починаю смикати ногою. — Той чоловік за нами стежить.
— Це в тобі кокс говорить. Звісно, він на нас дивиться. На його місці я б у барі теж не спускав з мене очей. Цим він реально й займається. Він, як і всі тут, упізнає мене, а тепер упізнає й тебе. Сидить і гадає: «Кого вони змовляються пришити? І коли саме вони збираються когось пришити? Мені розслабитися чи линяти звідси, хапаючись за штани?» Мені навіть обертатися не треба: я відчуваю, як він однією рукою стискає склянку, а пальцями другої — тарабанить по стійці. Дивись, зараз я на рахунок «три» обернуся, різко, — і він відведе очі. Один, два, три.
— Ха-ха, чувак мало не перекинув склянку. Братане, може, це фараон?
— Може, тобі лучче перестати мацати свою паршиву волину? У тебе попереду ще двадцять два дні різдвяної відпустки. Встигнеш додати кілька зарубок.
Віпер пильно на мене дивиться, а потім починає сміятися. Ніхто не регоче так, як він: спершу хриплувато, тоді раптом набирає силу і вибухає на всю кімнату. І хто навчив цього ніґера так реготати? Сміх розкочується по бару, і його мимоволі підхоплюють інші, бо він заразливий.
— Сьо’дні я більший параноїк, ніж завжди.
— Це того, що ти ждеш од завтрашнього дня чогось особливого. А насправді всі дні однакові. Знаєш, чого я вибрав саме тебе, Віпере? Знаєш? Бо я в людях найбільше не терплю, коли вони кажуть мені ті’ки те, що збираються зробить. Тому я й не вірю жодному політикану: вони кажуть те, що ще ті’ки думають робити.
— Ніколи не дозволяй політикану зробити тобі послугу Він потім з тебе не злізе... Я тобі не розказував, як зустрівся зі Співаком?
Десять тисяч разів, але я про це не нагадую. Є речі, які він повторює десять, сто, тисячу разів, поки сам, зрештою, не втомлюється.
— Ні, не розказував.
— Три роки на службі...
Роки в буцегарні він завжди називає «службою».
— Три роки. Нас вивели на пляж Порт-Гендерсона.
— Вони водять в’язнів купатися? Я б зразу звалив.
— Ні, ні, ні. Нас виводили на роботу — рубати дерева. Твоя правда: була б така змога, я б умить охоронця рубонув. Ну та то таке, братане. Працюємо ми, значить, і раптом бачу — звідкись підходить Співак зі своїм дружбаном. Дивиться на мене і каже: «Ми тут всі будемо за тебе боротися, ясно?» А я стою ні в сих ні в тих... Це він мені каже, що буде боротись за мої права! А потім сміється і йде собі. Після цього я того вилупка зненавидів усією душею.
Він реально ненавидить Співака. Хоча реально та історія жодним краєм Віпера не торкається. Він же думав, що розмовляють з ним, — ось у нього серце і тенькнуло. Віпер навіть хотів був до нього підійти, дарма що охоронці дивилися. А потім до бідака таки дійшло, що Співак звертається не до нього, а до того, хто був поруч, тобто до свого дружбана. З якоїсь причини — навіть після батога з цвяхами, кийків і після того, як йому насцяли в рис за суперечку з охоронцем, — саме це вражає Віпера найбільше. Через це в нього аж кров закипає. Те, чого насправді не було, він хоче думати, що було, і саме з таким результатом. Ну, а мені по шарабану; головне — це щоб його тягнуло стрельнути тоді, коли мені того тре’.
117
«Планета мавп» — американська франшиза, започаткована 1968 року на основі однойменного роману.