От лайно... Пахне так, наче я пишу для леді, які обідають на П’ятій авеню. «Безкрайого виру мерзоти»? Оце так загнув! Для кого, в сраку, я пишу? Аж можна проникнути глибше, докопатися до потаємної суті Співака, — але мені це не вдалося, як і будь-якому журналістові до мене, бо, бляха-муха, справжнього Співака не існує. Та це реальний доказ того, що він, справжній, таки недалеко, — але він став чимось-кимось іншим, злетівши на вершини гіт-парадів. Ставши чимось на зразок алегорії, він з’являється, коли дівчина, що проходить під вікнами готелю, співає, як їй обридли «ізми» та «азми». Або коли пацани з вулиці, в яких у животі бурчить від голоду, співають про ситість, — але уривають пісню на наступному рядку: про те, що відомо всім, усе ж безпечніше мовчати.
Вуличні ліхтарі сяють за вікном помаранчевим світлом, тягнуться ланцюжком до самої бухти. Та ось вони гаснуть, як сірники: перший, другий, третій. Тільки-но звернеш на них увагу: отой он — жовтий, а той — білий, — як вони гаснуть, квартал за кварталом. Я моргаю — і світло в моєму номері теж гасне. Кінгстон вимикають уже втретє за мій нинішній приїзд, але на небі місяць уповні, і на певний час усе місто стає сріблясто-синім, а небо набуває чарівного кольору індиго, — і здається, що мегаполіс ураз перетворився на село. Місячне світло падає на будівлі збоку, і з землі виростають мерехтливі білі стіни. Єдине світло струменить від автомобілів.
Знизу долинає тихий гул. Я заселився на десятий чи одинадцятий поверх, ніяк не запам’ятаю. Світло знову оживає, тільки цього разу із дзижчанням. Мій готель умикає аварійку, а за ним те ж саме робить готель навпроти, і той, що за ним, — і штучне помаранчеве світло вбиває срібне мерехтіння. Але центр міста все ще в темряві. Він буде без світла, ймовірно, всю ніч. У даунтауні я бував лише раз — коли супроводжував Лі «Скретча» Перрі[123], і тоді теж вимикали світло. Про це знає кожен репортер — про ямайський армагедон, коли кожен злочинець у місті піднімає голову і починає грішити. Проте тоді було так тихо, що Кінгстон здавався містом-привидом. І тоді я вперше розчув шепіт хвиль у бухті.
Я не знаю, чого прагну. В голові сум’яття. Кому ж хочеться писати про музику, коли рок-н-рол — мертвий? Може, тут підісрали панки, чи рок, хоч і загинається, та все ще живе десь у Лондоні? Може, щось нове привнесе «Ремоунз»[124], або ж рок-н-ролу для відродження варто періодично повертатися до Чака Беррі[125]? Йоханий бабай, Александре Пірсе, невже єдиний спосіб писати про музику — це тільки бухтіти, як розчарований рок-критик? А от Веннер[126] чекає, сподівається і всією душею вірить, що Мік та Кіф нарешті таки прокинуться, похерять героїн, зав’яжуть з гівняними піснями і породять новий «Хай кровить»[127], а не знову якусь каламуть на зразок «Юшки з козячої голови»[128] і, Боже збав, не реґі. Та натомість вони, схоже, зациклилися саме на цій пісеньці і все нове клепають на її манір у все тому ж гівняному ритмі. У цю країну я приїхав, знаючи, що неодмінно щось знайду. І схоже, таки знайшов, тільки ніяк не можу зрозуміти, що саме.
Світло гасне і знову спалахує, цього разу вже без гудіння, їй-богу, здається, цього ніхто не чекав. Схоже, все місто захоплено зненацька. In flagrante delicto[129]. Чим, цікаво, займався Марк Ленсінг до цієї несподіваної темряви? Кого він тут узагалі знає? Чи знайомий він з тим хлопцем, який розповідав мені про життя гето, свого часу сам був рудбоєм, поки не сів у в’язницю, а вийшов звідти іншою людиною — завдяки книжкам? «Автобіографія Малколма Ікса»[130] — це я ще розумію, бо сам колись читав Елдриджа Клівера[131]. Але «Проблеми філософії» Бертрана Рассела?! Йому дали спокій, бо він був рудбоєм старої формації, а також через те, що від кулі[132] не ждуть великих досягнень. Нині мій інформатор тримається дещо осторонь: він очолює молоде угруповання, а ще слугує посередником між бандами.
Іноді я заздрю ветеранам В’єтнаму, бо вони принаймні могли втратити віру в себе, — отже, вона в них до того була. Вам ніколи не кортіло рвонути кудись — байдуже, куди й навіщо, хай навіть до чорта на роги, — кортіло так сильно, що ця невідомість уже сама була мало не підставою для такого бажання? Сімдесят першого року мені, на жаль, не вдалося покинути Міннесоту достатньо швидко.
«Кожен ямаець уміє співати, і кожен ямаець навчався співати за тим же самим пісенником. А саме — „Балади ган-файтера“, авторства Марті Роббінса[133]. Схопіть за комір першого-ліпшого, навіть найзатятішого руді, і скажіть йому: „Ель-Пасо“; і він тут-таки тихенько затягне: „Ель-Пасо мі-сто-о-о, на Ріо-Гранде-е-е-е...“ Це homo erectus[134] ямайської мови пістолетів; де є все, що б ви хотіли знати про війну „зелених“ і „жовтогарячих“ у Кінгстоні, — бо все, що треба знати про рудбоїв з волинами, походить не з лірики Боба Марлі чи Пітера Тоша[135], а з пісні Роббінса „Велике залізо“:
Ось історія бандитів дикого, дикого Західного Кінгстону. Вестерну потрібен герой у білому капелюсі та негідник — у чорному, хоча, правду кажучи, мудрість гето близька до того, що сказав Пол Мак-Картні про альбом „Пінк Флойда“[136] „Темний бік Місяця“: „Він суцільна темрява“. Кожен ямайський страждалець — бездомний ковбой, а кожна вулиця тут має свою битву на револьверах, записану кров’ю в якусь пісню. Проживіть один день у Західному Кінгстоні — і вам стане цілком зрозуміло, чому один з найбільших тамтешніх головорізів називає себе Джосі Вейлзом[137]. І справа тут не лише в його протиставленні себе закону. Суть — у привласненні міфу, подібно до того як співак реґі вигадує нові слова для старої мелодії. І якщо для вестерну потрібна своя Перестрілка біля коралю Оу-Кей, то Перестрілці біля королю Оу-Кей потрібен свій Додж-Сіті[138]. Кінгстон, де трупи часом сиплються, як листя з дерев, вписується в цю картину аж занадто гарно. Ходить чутка, що в центрі панує таке беззаконня, що навіть прем’єр-міністр уже кілька років не заїжджає за межі Кроссроудсу, та й сам той район періодично переходить з руку руки. Хочу вас запевнити, що варто білому красномовному прем’єрові згадати в своїх промовах вираз „демократичний соціалізм“, як ураз, за лічені дні, Ямайку заполонять міцно збиті американці в костюмах, усі на прізвище Сміт чи щось на зразок того. Навіть я відчуваю запах холодної війни, але ж це — не Карибська криза. Місцеві або відлітають з країни, або отримують кулю. Враження таке, наче вся ця країна — один суцільний Додж-Сіті, з якого треба кивати п’ятами».
Ось так, мабуть, краще. Намагайся не бути Мисливцем, намагайся не бути Мисливцем. До біса Томпсона[139] і до біса біт-покоління[140]. Моїй історії потрібна сюжетна лінія. Їй потрібен герой, негідник і провидиця Кассандра. Я відчуваю, що ця історія прямує до кульмінації, розв’язки чи катастрофи (останнє — бажано, вже без мене). У «Маямі та облозі Чикаго» Норман Мейлер[141] ввів у сюжет самого себе, назвавшись охоронцем клятого Роналда «Бонзи»[142] Рейґана, — щоб проникнути на банкет республіканців, куди б його інакше й на кілометр не підпустили... Втім, це так, думки околясом.
123
Лі «Скретч» Перрі — ямайський музикант і продюсер, одна з ключових постатей стилів даб і реґі.
124
«Ремоунз»
127
«Хай кровить»
128
«Юшка з козячої голови»
130
Малколм Ікс — американський політичний активіст, ісламський проповідник, борець за права афроамериканців у 1950-1960-х роках.
131
Елдридж Клівер — політичний діяч і революціонер США, один із засновників та міністр інформації Партії чорних пантер, автор кількох книжок, присвячених питанням расової та соціальної нерівності в сучасному світі.
132
133
Марті Роббінс — американський співак і кіноактор, що отримав визнання та популярність як виконавець кантрі-енд-вестерну (напрям кантрі, в якому домінували сюжети з життя Дикого Заходу).
135
Пітер Тош (справжнє ім’я Вінстон Губер Макінтош) — ямайський співак, гітарист, композитор; поряд з Бобом Марлі, один з найвпливовіших виконавців реґі в 1960-1970-ті роки. Входив до першого складу гурту «Вейлерс»
136
Пол Мак-Картні — учасник британського гурту «Бітлз»
137
«Джосі Вейлз — людина поза законом» — кінофільм Клінта Іствуда 1976 року в стилі вестерн.
138
Перестрілка біля коралю Оу-Кей — одна з найвідоміших перестрілок в історії Дикого Заходу, що відбулася 26 жовтня 1881 року в місті Тумстоуні на Аризонській території; лягла в основу багатьох фільмів. Додж-Сіті — місто на заході штату Канзас; один із символів епохи Дикого Заходу.
139
Гантер Стоктон Томпсон — американський письменник і журналіст, засновник гонзо-журналістики (напрямок у журналістиці, що полягає в суб’єктивному, агресивному стилі оповіді з використанням ненормативної лексики, сарказму, перебільшення; ведеться від першої особи), найбільш відомий як автор роману «Страх і відраза в Лас-Веґасі».
140
Біт-покоління (англ. The Beat Generation, іноді перекладається як «розбите покоління») — назва групи американських авторів, що працювали над прозою та поезією. Біт-покоління мало вплив на культурну свідомість своїх сучасників із середини 1940-х років та завоювало визнання наприкінці 1950-х років.
141
Норман Мейлер (1923-2007) — американський письменник, журналіст, драматург, сценарист, кінорежисер. «Маямі та облога Чикаго» — його документальний роман, що вийшов 1968 року.
142
«Бонзо, час спати» — американський комедійний фільм 1951 року Фреда де Кордови, в якому знімається Роналд Рейґан.