Выбрать главу

За один тиждень Співак зустрічається з ватажками протиборчих угруповань. Як свідчить мій інформатор, що полюбляє філософію, з пристані зникає партія зброї, якої не було в описі вантажу. Через два тижні тут вибори. Тут зараз не до Марка Ленсінга. Ямайка наче завмерла в азартному очікуванні. Можливо, мені справді не завадило б знати, для чого кілька місяців тому Вільям Адлер навідувався на Ямайку, що він знає — і як, чорти б їх забрали, Співак, народ і ця країна житимуть ці два тижні, що лишилися до виборів? Ну, а потім я закінчу цей довбаний матеріал і надішлю його в «Таймс», або в «Ньюзвік», або в «Нью-йоркер»[143], бо ну його в сраку, той «Роллінг стоун».

Бо я знаю, що він знає. Я просто, бляха-муха, це знаю. Він мусить знати.

Папа Ло

они думають, що мій розум — корабель, що вже відпливає і віддаляється. Декого з тих людей я бачу в своїй околиці. Поглядаю на них краєм ока. Після того як я допоміг їм вирости, вони думають, що тепер я їм заважаю, не даю їм рости далі. Мають мене вже за старого і думають, що я не помічаю, як вони обривають на півслові речення, кінець якого призначений вже не мені. Чи не помічаю, як у гето тягнуть телефонні апарати для розмов, але — не зі мною. Чи не помічаю, що мене перестають смикати балачками та проханнями. Перестають питати дозволу.

У гето людина робить крок до влади тоді, коли в інший бік починає дути політикан. Схоже, ходить чутка, що мені більше не подобається вигляд крові. Два роки тому за один тиждень зі мною сталися дві речі. Спершу я підстрелив у Джунглях одного малого, школярика. До мене дійшла звістка, що деякі пацани там знову прагнуть відбитися від рук: торгують травою, гуляють із хлопцями з ННП — так, наче підписали з ними мирну угоду. І ось ми підстрелили там одного руді, щоб іншим не кортіло. А він навіть не був одягнений у хакі, не вважав себе крутішим за інших — як якийсь там бригадиста з Куби, — він саме прямував до Арденнської середньої школи. Хлоп упав спочатку на коліно, потім на бік, завалився на спину — і тільки тут я розгледів на ньому шкільну краватку.

Я вже не пам’ятаю, скільки людей отак упало від моєї руки, та мене це особливо й не цікавить, — але не в цьому випадку. Одна річ, коли ти вбиваєш і він зразу труп. Інше — коли стріляєш зблизька, а він хапається за тебе і ти бачиш, як він на тебе дивиться: його очі налиті страхом. Бо смерть, сама по собі, — це страшне чудовисько, вона страшніша, ніж ти уявляв її в дитинстві, і ти можеш відчувати її, як демона, який повільно тебе заковтує своїм величезним ротом: спочатку пальці ніг, і вони холонуть, потім ступні, і вони німіють, потім коліна, стегна, поперек... І ось цей малий хапає мене за сорочку й ридає: «Ні, ні, ні, ось вона йде до мене, ні, ні, ні...» І хапає мене, міцно так, міцніше, ніж він хапався за будь-що до цього; бо коли людина вкладає всю свою силу, всю волю в ці свої десять пальців на живій істоті, то це вона, ця людина, хапається, власне, за саме життя — щоб за нього втриматися, щоб не випустити. І вдихає так, ніби всмоктує цілий світ, і найбільше боїться видихнути, бо ж разом з видихом може враз видихнути й усе те життя, що їй лишилося. «Стрельни в хлопця ще раз», — каже мені Джосі Вейлз, але я можу тільки дивитися. Джосі тоді підійшов, приставив йому до чола дуло — і бах!

Це викликає нові нарікання. Всі знають, що Папа Ло суворий, особливо якщо хто вкрав або зґвалтував жінку, але ніхто до цього випадку не називав мене безпощадним. А ось тепер мати того хлопця дістається до самого мого дому — і ну голосити під вікном: яким хорошим хлопчиком був її син, як любив свою матір, ходив до школи, де здав уже на атестат із шести предметів і збирався подавати на стипендію в університет. І що, каже, Бог усе бачить, і вже він вигадає особливу кару такому «ніґеру-гітлеру», як я. Голосить за своїм чадом, кличе на допомогу Ісуса, а Джосі Вейлз — геп її по голові рукояткою волини та й лишив лежати на дорозі; тільки спідниця їй вітрилом здіймається, коли дме вітер.

Одного разу Співак мене спитав: «Папо, як же ти міг дістатися до верхівки, коли ось так усім переймаєшся?» Я не став йому говорити, що бути на верхівці й означає перейматися всім. І що коли забираєшся на вершину гори, весь світ може в тебе стрельнути.

Мені відомо, що Співак знає: він багатьом не до вподоби, але я можу лише гадати, чи знає він, якої форми набуває та ненависть. Кожна людина має що сказати, але справжні ненависники — чорніші, ніж він. Один козир у суді сказав, що прочитав усі твори Елдриджа Клівера і подався вчитися, і тепер у нього, мовляв, довбаний науковий ступінь, — і що йому з того? А цей напівбілий шматок гівна, бач, став голосом чорного звільнення. Це що, виходить, — він перша публічна особа на Ямайці? Інший козир, який щойно повернувся з Нью-Йорка і Маямі, заявив, що це величезна суспільна шкода для країни. Бо надто багато піару. На митниці його двічі питали, чи не грає він реґі та що це за запах з його валізи: чи не ґанджа часом? Ще один козир, власник готелю на північному узбережжі, розповідав, що одна пришелепкувата біла сучка, попиваючи коктейль — такий, із соломинкою і парасолькою, — поцікавилася, як часто він миє волосся і чи всі Ямайці — расти, хоча добре ж бачила, що його волосся чудове і що він зачісує його щодня. А потім лишила на його столі п’ятдесят доларів і ключ від свого номера...

Якось я сказав Співакові, що не відчуваю на його боці сили духу: надто вже багато проти нього повстало темних сил, і йому самому навряд чи з ними впоратися. А він мені: «У диявола нема проти мене сили. Якби диявол прийшов прямзара’, я б йому потис руку. Диявол для гри має свою роль. Диявол теж хороший друг і розмазати тебе мо’е ті’ки тоді, як ти йо’о добре не зна’ш». А я йому: «Братику, та ти прямяк Робін Гуд». А він мені: «Ті’ки я в свойому житті нікого не грабував». А я йому: «Робін Гуд теж; братику».

Але вночі повстають злі сили і духи. Співак тямущий. Він дружить зі мною і водночас дружить із Шотою Шерифом. Співак перетирає зі мною і перетирає з Шотою, не одночасно, що було б божевіллям, але перетирає і з ним, і зі мною приблизно про одне. «Якщо кицька з собакою мо’уть жити разом, то чо’о не можемо полюбити одне одного ми? Хіба не про це ка’е Джа?» «Кицька з собакою мо’уть жити разом, але не з власної волі», — кажу я йому. А потім я поміркував як слід і розсудив так: «Коли собака вбиває кицьку або кицька собаку, то радіє цьому тільки гриф. Він цього в житті тільки й чекає. Гриф-індик — із червоною головою, білим пір’ям на грудях і чорними крилами. Грифу парламенті Ямайки. Грифу гольф-клубі „Констант Спринг“[144], що заманює тебе на свої вечірки — бо ти тепер піднявся так, що від тебе не відмахнешся, — і пхає тобі смажену свинину в лице, і каже, що подумує „влаштувати що-небудь у дусі реґі“, нібито реґі — якийсь там, бомбоклат, твіст, і запитує, чи не знайомий ти ще й зі справжньою зіркою, на зразок Енґелберта Гампердинка[145]

І все ж злі сили і духи повстають уночі. Особливо ось такої задушливої ночі, занадто задушливої як для грудня, коли хтось раптом починає перейматися запитанням, кому що має належати, а кому — ні. Я на веранді, без світла. Дивлюся зі свого дому на порожню дорогу; тільки рок для закоханих долинає з бару, що нижче вулицею. І постукування — раз, і два, і три; і чутно, як хтось виграв у доміно. Я бачу спокій, чую спокій, та знаю, що спокій довго не триватиме. Ні для мене, ні для нього, ні для Кінгстона, ні для Ямайки.

вернуться

143

«Ньюзвік» (Newsweek) — щотижневик з ліберальним ухилом, один з трьох найбільших щотижневих журналів США; друкувався в Нью-Йорку з 1933 до 2012 року; нині доступний лише онлайн. «Нью-йоркер» (New Yorker) — американський щотижневик, що публікує репортажі, коментарі, критику, есеї, художні твори, гумор, комікси та поезію; видається з 1925 року.

вернуться

144

Елітний гольф-клуб на Ямайці.

вернуться

145

Енґелберт Гампердинк — британський естрадний співак, широка популярність якого припала на другу половину 1960-х та 1970-1980-ті роки.