— Хочеш випити?
— Тільки-но зуби почистила.
— Тобто «ні».
— Бачу, ти хочеш продовжити нашу сварку.
Вона розтирає собі шию і знімає кулон. Якби на Ямайці не стояла така спека, вона ніколи не підстриглася б так коротко. Я не бачив її шиї вже бозна-скільки років, і мене тягне її поцілувати. Кумедно, що їй тут так не подобається, бо до Ямайки я жахливо боявся, що вона стане жінкою, яку я не в змозі витримати, — такою, що не відчуває потреби доглядати за собою. Не те щоб вона була неприваблива, або я коли-небудь сумнівався у своєму виборі, або зраджував їй, навіть у Бразилії. Однак не так давно я розмірковував над тим, чи не розлучитися з нею — лише щоб побачити, чи почне вона знову користуватися помадою. Вона щодня, щохвилини пащекує на цю країну — і знову почне це робити, за хвилину чи дві, — однак вдягає приталені сорочки, зробила зачіску в стилі «паж», а засмага у неї, як у спадкоємиці з Флориди. Може, вона з кимось трахається. Я чув, що Співак дуже охочий до жінок.
— Діти сплять?
— Принаймні прикидаються.
— Ха-ха.
Я сідаю поруч з нею. У рудих є одна особливість: неважливо, скільки ви з ними живете, вас завжди застає зненацька, коли вони дивляться вам у очі.
— Ти підстриглася.
— Тут нестерпна спека.
— Тобі личить.
— Воно вже відросло. А стриглася я два тижні тому.
— Може, мені піднятися нагору і вкрити їх?
— Баррі, на вулиці під тридцять.
— І справді.
— Хоча й грудень.
— Знаю.
— Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року, Баррі.
— І це знаю.
— Ти казав, ми будемо тут з рік, як не менше, Баррі.
— Крихітко, я не осилю дві сварки за останні дві хвилини.
— Я не сварюся. Навіть навпаки, майже нічого не кажу.
— Якщо ми поїдемо...
— Якщо ми поїдемо? Баррі, якого біса: відколи це ти став говорити «якщо»?
— Вибач. Коли ми поїдемо, ти будеш щаслива де-небудь, окрім Вермонту? Може, мені доведеться піти у відставку, і жити нам тоді на твою платню.
— Кумедно. Я з тобою не сварюся. Просто нагадую, що рік — це дванадцять місяців, а тепер саме дванадцятий.
— Діти сумуватимуть за своїми друзями.
— У них тут немає друзів. Баррі?
— Так, люба.
— Не переоцінюй кількості варіантів, які, на твою думку, в тебе є.
— Ти й гадки не маєш, як мені обридло це чортове слово. Вона не перепитуватиме, що я маю на увазі, вважаючи за ліпше, щоб її фраза лишилася останнім погрозливим натяком. Робота? Шлюб? Вона не конкретизує, бо це пом’якшило б погрозу. Я міг би запитати, що має на увазі вона, і тоді вона (1) пояснить усе мені, як відсталому тугодуму, або (2) використає цей шанс, щоб почати нову сварку. Не знаю, яким вона уявляла своє життя зі мною, але я вже стомився давати пояснення — так, наче я якийсь затраханий ведучий телешоу, що повинен щотижня нагадувати аудитори зміст попередніх серій. Отже... У попередній се-е-е-рії наш колишній герой Баррі Діфлоріо — відважний, завзятий, чарівний і закоханий герой — повіз свою дружину в бетонні джунглі Ямайки, у пошуках сонця, моря, сексу і таємниць. Баррі Діфлоріо працював, а його дружина...
— Припини це.
— Припинити що?
— Бубоніти те, про що думаєш. Ти навіть не усвідомлюєш, що це робиш.
— А про що я зараз думаю?
— Ой, на Бога. Мало було клопоту ростити трьох дітей у Вермонті.
До мене не зразу доходить, що вона говорить: трьох.
— Ти така приваблива, коли сердишся, — кажу я, передчуваючи, як вона на мене гляне. Але вона не глянула. Вона взагалі на мене не дивиться, хоча я сиджу поруч і намагаюся взяти її за руку. Хочу повторити спробу, але не зважуюся.
Ніна Берджесс
втобус №42 проїхав без зупинки — мабуть, поспішав додому, щоб не перетворитися знову на гарбуза. Хоча нині лише шоста вечора. Комендантська година починається з сьомої, але в спальних районах зазвичай немає поліції, яка б суворо стежила за її дотриманням. Не уявляю, щоб вони зупинили «Мерседес-Бенц»: там же може сидіти член кабінету міністрів. Останнім транспортом, що їхав у бік центру, виявився мікроавтобус із логотипом готелю «Айрі Айтс», виконаним у синіх, червоних, зелених і золотистих кольорах. Проїжджали й більші автобуси — зелені, що належать державі, а також маленькі бусики, в які влізаєш зігнутою і не розгинаєшся всю дорогу. Такі «жучки», в основному, прямують на Булл-Бей, Бафф-Бей чи ще який-небудь «бей», тобто курортні зони, символ країни. «Айрі Айтс» проїхав повз мене о шостій вечора. Останні гудки було чутно о десятій сорок п’ять. Тепер одинадцята п’ятнадцять.
Автобуси й далі проїжджали, а я й далі в них не сідала. Зупинялися також дві автівки. То були нелегальні таксі, і в салоні обох спереду вже сиділо двоє, а ззаду четверо, зокрема чоловік з доларовою купюрою між пальцями, що крикнув: «Мала, хоч’, підкину в Спеніш-Таун?» Мені спочатку здалося, що це та ж сама машина. Обидва рази я відходила й дивилася в інший бік, поки авто не від’їжджало, після чого поверталася до дороги.
Я все-таки збожеволіла. Тільки божевільна чекатиме за воротами в надії, що якийсь чоловік згадає, що в нього був з нею секс, і що вона запам’яталася йому найбільше з усіх жінок, з якими він мав той секс (можливо, навіть зараз, у цю хвилину, він має з кимось секс). І що, як він запам’ятав наш секс, то може, задіє свої важелі, щоб вивезти мою родину з цієї країни і, бажано, ще й усе оплатить... Утім, усе це здавалося більш сенсовим о сьомій ранку — коли я вкотре побачила марні намагання мого батька поводитися так, наче молодші за нього вилупки не змусили його відчути себе найстарішим у світі. Може, мою матір не ґвалтували, а лише побили або щось устромили їй між ніг, змусивши батька на це дивитися. Сказали їй: «Ні, сучко, для траху ти надто стара, твоя поцька годиться лише для Ісуса». А може, я все вигадую, бо скоро північ, а я стою тут на бісових підборах, і мої ноги мене вбивають, бо я весь день убивала їх. І я можу лише слухати, як мій розум божеволіє. Сучий син жодного разу не вийшов. Жодного. А може, я помиляюся? Може, навпаки, я йому запам’яталася такою, що він, побачивши мене з вікна, дав вказівку цю дівицю не впускати. Видалася поганенькою підстилкою чи навпаки — занадто вправною, та щось же в мені, мабуть, промовило до нього: «Хлопче, краще залишайся в домі і не зв’язуйся з тією — як її? — Ніною Берджесс». Можливо, він навіть запам’ятав моє ім’я. А може, й ні. Мої підбори і ступні вкриті пилюкою.
До третьої години ночі біль від ступень перейшов у гомілки, потім у коліна, що було краще, бо він уже не зосереджувався в одному місці. Я ненадовго втрачаю будь-яке відчуття болю, поки не усвідомлюю, приблизно за годину, що він нікуди не зникав. Він поширився по всьому тілу, яке тепер стало суцільною раною. Може, я й не божевільна, але щось у мені таки є, щось непевне. Мабуть, це зрозуміли ті дві жінки, які пройшли повз мене близько години тому. Я їх помітила десь за милю, вище на дорозі, коли вони ще були світлими рухомими цятками; і ось вони вже за двадцять футів від мене — дві темношкірі жінки в білих церковних сукнях та капелюшках.
— Мевіс, я кажу тобі істину: немає такої зброї, яка зашкодила б Господові нашому Ісусу Христу, — сказала та, що зліва.
Побачивши мене, жінки одночасно притихли. Та ще навіть не минувши мене, одна з них стала щось нашіптувати іншій. Була десята вечора. І я знала, про що вони шепочуться.
— Я лише трахаюся з вашими чоловіками за двадцятку, — кажу я.