Вони прискорюють ходу, поспішаючи так, що та, яка зліва, ледь не падає. Після цього повз мене ніхто не проходив. Річ не в тому, що Гоуп-роуд занурюється в сон. Позаду мене апартаменти, а попереду — будинок. Скрізь горять вогні. Люди не засинають, вони лише відгороджуються від дороги. Начебто все місто повертається до тебе спиною — як оті церковниці. Отже, в їхніх очах я — лахудра, тож починаю уявляти, що могла б оце заскочити в останній «Бенц» чи «Вольво», який прямує по Гоуп-роуду, скажімо, в Айриштаун. І мене міг би зґвалтувати якийсь бізнесмен або дипломат, що живе в Нью-Кінгстоні, бо це зійде йому з рук. Якщо ось так стояти під помаранчевим світлом ліхтарів і задерти собі спідницю — щоб промінь падав на лобкове волосся, — то хтось напевно зупиниться. Я голодна, а ще мені кортить посцяти. Світло в його кімнаті нагорі щойно згасло.
Того вечора, коли Кіммі привезла і залишила мене тут, я не мала наміру з ним спати. Я хотіла побачити його оголеним, але не так. Я чула, що він прокидається о п’ятій ранку, їде на Булл-Бей і купається там у водоспаді. В цьому було щось святошне й водночас сексуальне. Я уявляла, як він виходить з-під струменів водоспаду — голий, бо ж час дуже ранній для сторонніх очей. Мені здавалося, що вода в ту мить сумує найбільше в світі — бо ж вона, рано чи пізно, мусить зісковзнути з його тіла. А коли побачила, як він, оголений, стоїть на балконі і їсть фрукт, то подумала: місяць теж сумує, бо знає, що він скоро повернеться в дім. Думки здатні розпалити уяву, але вони гальмують дії. Я тоді не думала. Думки втримали б мене від того, щоб вийти до нього на балкон. Думки не дали б мені роздягнутися: а що як він, оголений, вгледівши мене, одягнену, зніяковіє? Наче в усьому його тілі була хоч одна клітинка сором’язливості... Він сказав: «Я тебе пам’ятаю», що могло бути правдою. Жінці приємно, коли її пам’ятають. Хоча, можливо, він знає, як дати жінці відчути, що за нею начебто сумували.
Після того як музика змовкла, дехто зібрався йти додому. Уперше відчинилися ворота. Виїхало кілька автівок, один джип, однак не його пікап. Отже, він, як і раніше, лишався у домі, а з ним і частина його гурту. Я розмірковувала над тим, як забігти в будинок: зняти підбори і промчати так швидко, щоб охорона не встигла зловити, аж поки я опинюся всередині. Коли ж мене, звісно, схоплять, то побачать, що я — «шоколадка», і випустять, а я його покличу і він зійде до мене. Але я й далі стою — по цей бік дороги, під світлом ліхтарів, біля зупинки. Щойно згасло світло в кімнаті праворуч...
Мій батько й далі стверджує, що ніхто не вижене його з його країни. А за кілька місяців до нападу він посадив мене на кухні й зачитав статтю з «Ґлінеру». Я тоді заскочила в гості ненадовго і не мала наміру затримуватись, але батько мене спинив. Він не дав мені самій прочитати статтю, бо хотів, щоб я почула її від нього. Стаття називалася «Якщо він зазнає краху». Він — тобто прем’єр-міністр. «Татусю, вона ж іще січнева, — сказала я батькові. — І ти весь час її зберігав?» Мама тоді сказала, що він її перечитує щотижня. Отже, до того дня — вже сорок сім разів... Гасне світло в нижній кімнаті ліворуч. Тепер комендантська година, і мені тут заборонено перебувати. Якщо поруч зупиниться поліційна машина, я не зможу пояснити, чому тут стою. Я не можу пояснити це й сама собі.
Кіммі була теж удома, коли він читав мені ту статтю. Вона чула її вже вдруге і не збиралася сидіти й укотре вислуховувати дурниці про змову ЦРУ. У кожному разі — не без цикання, позіхів та досадливих зітхань, так, наче їй шість і ми сидимо на церковній службі. «Це все пропаганда ЛПЯ, — сказала вона, не встиг тато дочитати. — Суціль пропаганда і бла-бла-бла. Як міг голова ЛПЯ написати статтю, хіба він журналіст? Самі пусті обіцянки і паскудні порожні балачки. Як вам щодо безплатної загальної освіти аж до ступеня бакалавра? А щодо закону про рівні права для жінок? А про всі оті бокситні компанії, які тепер принаймні повинні дати нам платню, перш ніж мати нас по повній програмі?» Мамин погляд ніби промовляв: «Хіба я так тебе виховувала?»
Особисто я потай раділа, що Кіммі не заявилася сюди з Расом Трентом, басистом, якого запрошували були зіграти під час запису «Африкен гербсмен»[154], більш відомим як син міністра туризму. Мати називала їх «парою нерозлучників», тоді як він відверто величав Кіммі «Принцесою Вавилону». Попри те що кавалер Кіммі був сином міністра, йому виповнилося тридцять, перш ніж він побував в усіх кімнатах чотирьох будинків свого татуся. Але Кіммі він був потрібен — як той, хто міг би валити ідолів, створених нашим татусем, а вона, своєю чергою, могла зробити з нього нового ідола — для себе, замість татуся (бо ж, як я говорила, «Че Гевара помер»). Мама, яка ніколи не ставала в суперечці ні на чий бік і, тим більше, не брала в ній участі, сказала, що нам варто було б мати охорону. Адже так сказав сам прем’єр-міністр, і справді, з огляду на те, як зріс рівень злочинності, тягар підтримання безпеки доведеться народу звалити на власні плечі. Ми троє ніколи не досягали між собою згоди, але тут водночас глянули на маму, як на божевільну. Власне, це були її слова: «Чому ви дивитеся на мене, як на божевільну?» Батько сказав, що у своїй країні він ніколи не найме тонтон-макутів[155].
Він запитав мою думку. Кіммі зиркнула на мене так, ніби наші стосунки тепер залежали від слів, які злетять з моїх вуст. Коли ж я сказала, що взагалі не маю ніяких думок з цього приводу, це розчарувало їх обох. Я вважаю за ліпше пам’ятати, а не думати. Якщо я думатиму, то рано чи пізно почну ставити собі такі запитання: як і навіщо я з ним переспала, чому потім утекла або чому я тепер тут і чому простояла тут увесь день. А ще: який висновок можна зробити з того, що я можу весь день нічого не робити? Чи не означає це, що я — нікчема, одна з тих, хто не вартий нічого? Найстрашніше те, що моє стояння тут упродовж цілого дня — як таке — було легкою справою. Мама любить наспівувати: «Не все одразу, мій милий Ісусе», і навіть татові подобається повторювати: «Не все одразу». Така їхня життєва стратегія. Однак це найлегший спосіб сховатися від життя — сприймати його так, що робити треба не все одразу. Саме так я відкрила для себе, що можна взагалі нічого не робити. Якщо розбивати день на чверті, а чверті — на години, на півгодини, потім на хвилини, то можна будь-який відрізок часу зменшити до мінімальних розмірів. Це однаково що справлятися з втратою: якщо ти зміг протриматися одну хвилину — отже, зможеш і ще дві, а потім п’ять, і ще п’ять, і так далі. Якщо я не хочу думати про своє життя в цю мить, то мені не варто думати про життя взагалі — достатньо лише протриматися хвилину, потім дві, потім п’ять, потім ще п’ять, і ось не встигнеш схаменутися, як минув уже місяць, а ти й не помітила, бо рахувала тільки хвилини.
Я стою навпроти його будинку, рахуючи хвилини і навіть не усвідомлюючи, що повз мене пройшов цілісінький день. Ось так просто. Щойно нагорі знову спалахнуло світло в крайній лівій кімнаті.
Те, що мені слід було тоді сказати і що я хотіла сказати: мене хвилює не сама злочинність. Тобто вона хвилює мене так само, як і всіх. Так само як інфляція: я її не відчуваю на собі, але знаю, що вона мене зачіпає. Але не сама злочинність як така змушує мене прагнути виїхати звідси, а те, що вона може будь-якої миті заподіяти мені шкоду — з хвилини на хвилину, навіть наступної миті. Можливо, вона мене й омине, але я однаково думаю, що вона може мені нашкодити — будь-якої миті, і так усі наступні десять років. Навіть якщо цього ніколи не станеться, я однаково чекатиму, і це чекання просто нестерпне, бо на Ямайці тобі нічого не лишається, як тільки чекати, що з тобою ось-ось щось станеться. Це стосується й гарних подій. Вони теж не відбуваються. Тобі їх лишається тільки чекати.
Чекання. Цей сучий син навіть на свою веранду не вийшов. А якби він вийшов прямо зараз? Не знаю, чи змогла б я зрушити з місця. Не знаю, чи змогла б перебігти через вулицю і гукнути його від воріт. Мої брудні ноги підказують мені: ти чекаєш уже так довго, що тепер тільки й лишається, що чекати. Єдина мить, коли я не чекала, — це коли побачила його на дальньому балконі. Після цього я теж не чекала. Думала розповісти про це Кіммі. Вона була б вельми здивована отакою мною. Ось чому я хотіла сказати їй, що мені вдалося наблизитися до Че Гевари так близько, як навряд чи коли-небудь це вдавалося їй, Принцесі Вавилону.
154
«Африкен гербсмен»
155
Тонтон-макути — таїтянська міліція, воєнізована опора режиму таїтянського диктатора Франсуа Дювальє (1907-1971), що вирізнялася крайньою жорстокістю.