Ось перша помилка, яку зробив Бог. Час. Бог був дурнем, коли творив час. Але навіть у Бога він скінчився. А ось я — поза часом. Я живу «тепер», але «тепер» може перетворитися на «потім». «Потім» — це майже «колись», але «колись» може переінакшитись на «якщо». Заходять двоє чоловіків, і кількість людей у халупі зростає до дев’яти. Один з Реми, двоє з Тренчтауну, троє з Джунглів, троє з Копенгагену.
Ось список чоловіків, які раніше були в кімнаті.
Джосі Вейлз, також відомий як Франклін Алуїшез, а також Ба-бай; він щойно ввійшов з Бам-Бамом, який любить тримати волину, але не знає, куди стріляти.
Віпер — винищувач фараонів, втікач від Вавилону. Коли він говорить як ямаєць, то голос у нього хриплий і злий. А коли як білий, то ніби читає книжку з гучними словами. У Віпері щось є таке, про що мовчать усі, хто хоче жити.
Гекл — він раніше ходив у парі з Джеклем, поки куля ННП не перетворила його друга на труп.
Рентон із Тренчтауну.
Матік з Тренчтауну.
Фанкі Чикен, якого ковбасить від героїнової ломки, якщо йому не дати кокаїн.
Двоє з Джунглів — один товстий, другий худий; їх я не знаю. Худий не схожий ні на чоловіка, ні на пацана: сорочка розстібнута, а волосся на грудях нема.
І я.
Ось як стало дев’ять — із цих десяти. Три ночі тому. Матік з Тренчтауну спробував сам запалити кокс, як йому це показував Віпер, але призабув «інструкцію», а Віпера поруч не було. Ніч стояла безмісячна, а ми не мали ліхтарика, щоб ним присвітити шлях до халупи й назад. Матік був певен, що зуміє зробити фрибейз[160] і сам, бо ж, мовляв, ложка коксу — це ложка коксу. Він думав, що Віпер міг залишити кокс десь тут, і шукав його скрізь: на підлозі, по кутках, у двох шафах біля вікна та в грубці біля дверей. Через свою тупість Матік вирішив, що Віпер зробив у будинку ничку. Нишпорив як схиблений, тож інші пацани теж стали нишпорити — мовляв, вони теж відчули тягу до коксу (хоча тягу викликає не він, а гера). Матік знайшов якийсь білий порошок, а коли решта захотіли приєднатися до нього, — витягнув волину. Запальничкою він став плавити той порошок. Він пам’ятав, що кокс тре’ нагріти у воді й додати соди, яка знайшлась у шафі. Посміхався, як бувалий, а всі інші дивилися на ньо’о голодними тиграми. Але Матік дещо забув. Забув про ще одну рідину, яку підмішував Віпер, — ефір. «Кокс» не плавився і не змінював свого вигляду. Диму, щоб нюхати, від нього не йшло, тому Матік його лизнув. Лизнув розпечену, як вогонь, ложку так, що було чути, як зашкварчав язик. Фрибейз вставляє різко на рахунок «вісім». Сім. Шість. П’ять. Чотири. Три. Два. Один... Ні фіґа. «До біса!» Та раптом Матік падає мордою вниз — з характерним бам — і з його рота йде піна. Ніхто до ньо’о не торкається, аж поки не приходить Віпер. Той починає реготати. І питає, чи й нам не смішно — від то’о, що не здогадалися про щурів, якими аж кишить у цій брудній смердючій халупі?
А ось як з дев’яти чоловік стає вісім. Минулої ночі Джосі Вейлз розповів, що нам тре’ буде зробити. Рентон із Тренчтауну заявив, що він написав круту пісню, тож не вийматиме волину, як отой хлопець із «Гептонсу», що сів у буцегарню після того, як один білий вставив його «гіт» у фільм. Рентон сказав, що мати його дитини ходила до Співака в студію і їй там дали грошей — і на дитя, і на неї саму, і на всю її родину. І він знає, що вона — одна із сотні з гаком людей, які отримують від Співака допомогу. А що буде, якщо вона припиниться? Джосі Вейлз сказав, що від тієї допомоги не лучче, а тільки хуже, бо Співак, відколи розбагатів, лише роздає біднякам рибу, бо не хоче, щоб вони самі навчилися її ловити. Дехто з нас прислухався до цього аргументу, але ті’ки не Рентон із Тренчтауну. Віпер виймає волину, щоб одразу пристрелити сучару. Джосі Вейлз каже: «Підожди, лучче прислухайся до його резону». Мовляв, тре’ знати всі факти. А потім видає: «Існує ланцюг основних елементів...» Ми не врубаємося, але він продовжує: «Розглянемо формулу кінетичної енергії КЕ = mv2/2, де т — маса, α ν — швидкість. Це послідовність. Відхилення. Пошук. Деформація. Розрив. Кровотеча. Гіповолемічний шок. Знекровлення. Гіпоксія. Пневмоторакс, відмова серця і ураження мозку». — Бах! Череп Рентона зупиняє кулю, але кров усе ж б’є фонтаном — Віперу на груди, — і тіло падає на підлогу. «Тільки не на мою футболку зі „Старскі та Гатчем“!» — кричить Віпер і витирає з грудей залишки мізків. Джосі Вейлз ховає волину назад у кобуру.
Ось як білі вчили нас заряджати М16А1, М16А2 і М16А4.
«Дуло рушниці має бути спрямоване в безпечному напрямку
Відкриваєте затвор і зводите курок.
Переводите рукоятку перезаряджання в переднє положення.
Ставите на запобіжник.
Перевіряєте, чи порожній набійник.
Вставляєте магазин, штовхаючи його вгору, поки заскочка його не зафіксує.
Тиснете на нижню частину магазина, щоб переконатися, що він надійно зафіксований.
Натискаєте зверху, щоб звести курок.
Тиснете на досилач патрона, щоб переконатися, що курок зведений і замкнений.
Не треба знову ставити на запобіжник...»
Ось що ти маєш, коли з тобою люди із Джунглів. Вони умирають за коксом — і завдяки Віперові роблять фрибейз, знову й знову. Джосі Вейлз іде, але попереджає нас, що той, хто захоче вийти з гри, дістане кулю, — і ми пригадуємо, що йо’о колись звали Ба-бай[161]. Коли він з Віпером зачиняють двері зовні, ми чуємо, як клацає замок. У будиночку стає тісніше й задушливіше, а я думаю про охоронця, якого маю вбити. Про поліцію. Про Вавилон.
Семеро людей. Двадцять одна волина. Вісімсот сорок набоїв. Я думаю ті’ки про одного чоловіка — і це не Співак. Уявляю, як той чувак притискається до стіни і пищить, мов дівчисько. Уявляю, як він каже: «Не я вам тре’. Той, за ким ви прийшли, внизу». Бо він, мабуть, саме такий вилупок. Уявляю його як того, хто досі обманював і уникав за це покарання, але запас його удачі вже вичерпано. Я дивлюся на нього і ка’у: «Ось на що схожа смерть».
Сер Артур Джордж Дженнінгс
е час нашого відходу, час помирання. Через три тижні добіжить кінця натомлений рік. Скінчилося все: пора вологого жаркого літа, тридцяти п’яти з половиною в тіні, і пора травневих та жовтневих злив, від яких опухали річки, гинула худоба і ширилися інфекції. Чоловіки гладшали від свинини, а животи пацанів наповнювалися отруйними газами. У чагарях зникло чотирнадцятеро людей, а тіла інших повибухали від куль — четверо, п’ятеро, шестеро. Постраждає ще дуже й дуже багато. Помре ще більше. Ці слова я вкрав у чоловіка, за яким по п’ятах ходить смерть, і ця смерть потроху його з’їдає.
Я дивлюся на свої руки і бачу власну історію. Готель на південному узбережжі, майбутнє, яке судилося моїй країні. Коли мене знайшли, то вирішили, що я ходив уві сні. Виснували таке за неперевіреною інформацією, бо мої руки були витягнуті й незворушні, як у Франкенштайна; очі — заплющені, а ноги — застиглі в момент здійснення кроку через поручні — так, ніби я карбував той свій крок на марші комуністів — три, два, один. Мене знайшли голим; вираз очей — стривожений, але їхній колір уже не був карим; шия зігнута, потилиця проломлена, та член — напоготові.